Философия Нового времени  


В Колыбель атеизма Гнездо атеизма Ниспослать депешу Следопыт по сайту

Глагольня речистая Несвятые мощи вече богохульского Нацарапать бересту с литературным глаголом


 
РУБРИКИ

Форум


Новости


Авторы


Разделы статей


Темы статей


Юмор


Материалы РГО


Поговорим о боге


Книги


Дулуман


Курс лекций по философии


Ссылки

ОТЗЫВЫ

Обсуждаемые статьи


Свежие комментарии

Непознанное
Яндекс.Метрика

Авторство: Дулуман Е.

Философия Нового времени


24.02.2009 Философия/История

Дулуман Е.К.
 
 
Тема 5. 
Філософія Нового часу
    ЗМІСТ:
 
 
 

І. “Новий час”  як історична епоха

5.1а.  Епоха Відродження – зокрема її філософи, просвітники, митці і вчені – пробуди відчуття гідності кожної людини (Гуманізм); відкрили очі на дійсне, не заслані містикою і релігією, бачення оточуючої дійсності (Натурфілософія); підняла рівень знань та вселила оптимістичні погляди на повсякденне життя-буття у простих людей (Просвітництво). В решті-решт це привело до пробудження активності мас всієї Європи. Розпочалося все це з знайомства широких мас зі змістом Біблії, усвідомлення суті християнського світогляду, та викривлення останнього у викладі католицької церкви. А це призвело до виступів проти  церкви, до спроб «очищення» християнства від церковних заблуджень, до спроб реформи церкви. – до Протестантизму і, нарешті, до повстань та революційних рухів.
5.1б.  Захитались трони абсолютних монархів. На початку 17 століття в Швейцарії та Голландії встановлено республіканську форму правління. В 16459 році революційні маси публічно стратили англійського короля Карла І Стюарта, а в 1793 – французького короля Людовіка XIV Бурбона. Феодали (дворянство) остаточно відтіснені на маргінальні позиції соціально-політичного та соціально-економічного життя. Епоха Середньовіччя остаточно і безповоротно відійшла в минуле. Наступила епоха Нового часу.
Новий час – це час приходу до влади і панування середнього класу, класу буржуазії. Це також час бурхливого розвитку науки, а на її основі – прикладних знань, всебічне застосування нових технологій виробництва товарів і небаченого зросту продуктивності праці…
5.1в.   В ідеологічному плані наступ Нового часу було підготовлено творчою діяльністю, перш за все, - філософів-просвітників епохи Відродження. І добавимо. Бурхливі процеси змін в політичній, культурній та науковій сферах духовного життя Нового часу спирались, перш за все, на стан та рівень розвитку тогочасної філософської думки.
Зазначимо також, що філософія була не лише ідеологічною основою прогресивних змін в Новому часі, але й передувала цим змінам.. Новий час наступив спочатку в духовній сфері, а вже потім – в реальній тогочасній дійсності. Якісно новий етап наступив також в самій філософії, в її змісті та у спробах по-новому вирішувати ряд проблем. Серед цих проблем на переш місце висуваються проблеми пізнання (Проблеми Гносеології). Як окрема філософська проблема Теорія пізнання розпочинається розроблятися саме філософами Нового часу. Всі видатні філософи того часу, починаючи з Фенсіса Бекона и впритул аж до класиків німецької філософії свої головні проблеми присвячувати саме проблемам пізнання (Методології наукового і філософського пізнання), змісту результатів пізнання, знань.
 

2. Філософія Фенсіса Бекона

Початок філософія Нового часу покладено англійським філософом, суспільно-політичним та культурнім діячем  Френсісом Беконом Веруламським ( 22 січня 1561 –  09 червня 1626).
 
1. Життя і творчість Фенсіса Бекона.
5.2.1аб.  Френсіс Бекон народився в сім’ї придворного чиновника в 1561 році Вищу освіту одержав в Кембриджському університеті, після закінчення якого працював клерком в паризькому посольстві Англії. Повернувшись в Лондон, проходить там юридичну практику і, нарешті, стає депутатом англійського парламенту. Поряд з виконанням службових обов’язків в паризькому посольстві, в юридичній конторі та в парламенті Френсіс пише і публікує ряд філософських нарисів, як-от: «Етичні та політичні нариси» (1797), «Про успішність наук» (1605), «Історія життя та смерті», «Думки и спостереження», «Дванадцять положень про витлумачення природи».  В «Нова Атлантида» філософ описав , яким, за його уявленнями, має бути ідеальне суспільство, де під керівництвом філософів – «Дома Соломона» - всі люди щасливі. Твір було написано під впливом міфу давньогрецького філософа Платона про життя мешканців острова Атлантида, який начебто затоплений морем. Про наслідування Платону свідчить назва твору Бекона - «Нова Атлантида». В 1618 році Френсіса Бекона обирають/призначають лорд-канцлером Англії з присвоєнням звання барона Веруламського. Незабаром заздрісна придворна верхівка висуває проти барона Веруламського необгунтовані звинувачення, що примушує ображеного філософа подати у відставку. При цьому він зрікається всіх державних посад, усамітнюється і присвячує решту свого життя філософії, літературі та науці. Протягом своєї короткої, але надзвичайно плідної творчої діяльності Френсіс Бекон дописав і опублікував анонімно ряд геніальних п’єс, авторство яких було приписано своєму сучаснику – провінційному актору і власнику шапіто Уїльяму Шекспіру.
В цей же час Бекон написав і опублікував ряд важливих філософських творів, найбільш значними серед яких були: «Велика відбудова наук» (1623. Російською мовою  - Великое восстановление наук), що складалось з двох частин: «Про гідність і збільшення наук» (О достоинстве и увеличении наук) та «Новий Органон».
 

2. Філософія Френсіса Бекона

5.2.2.  Френсіс Бекон – сенсуаліст, емпірик і матеріаліст – особливу увагу звертає на методологію, як щонайважливішу гарантію одержання та збагачення достовірних знань. Він вважає, що для його часу метод наукового дослідження, що його запропонував Аристотель в своєму творі «Органон», застарів. Свій же твір з методології наукового дослідження Бекон назвав «Новий Органон», в якому пропоную замість дедуктивного методу, запропонованого Аристотелем, запровадити метод індуктивний. (Дослідники історії Логіки вважають Бекона творцем Індукції).
Об’єктом пізнання, за Беконом, є природа; завданням пізнання – дослідження предметів та явищ природи;  мета пізнання – панування людини над силами природи. Філософ пропонує виключити зі сфери наукового пізнання теологію. Бекон був прибічником «Теорії двоїстої істини», згідно якої науки і у релігії різні сфери існування і знання. Бог і душа людини, говорив Ф. Бекон, є предметом релігійної віри, а не наукових знань. Релігія ніяким чином не повинна втручатись в сферу наукових знань, а наука не повинна братися за вирішення проблем релігійної віри. «Віддайте вірі те, що належить релігійній вірі, а науці те, що належить виключно їй», - часто говорив філософ, посилаючись на слова євангельського Ісуса Христа: «Віддавайте кесареві – Кесарю, а боже – Богу» (Євангеліє від Матвія, 22:12; від Марка, 12:17).
В пошуках істини, писав Бекон, приймає участь і розум людини, і його почуття. Але вихідним початком наших знань виступають почуття. Завдання ж розуму полягає в тому, щоб, перш за все, застерегти людину від заблуджень і поспішних висновків. Перш ніж приступати до пізнання природи – а вона, нагадаємо, є єдиним гідним об’єктом наукового дослідження, - потрібно, писав філософ, застрахувати себе від помилкового підходу. Цю помилковість він вбачав у накопичених вад минулого, і перш за все – в сутності системи традиційного і схоластичного (середньовічного) мислення.   
Як філософ Френсіс Бекон вважає, що пізнанню і здобуттю нових знань людині заважають такі чотири головних фактори, які він називає ідолами або примарами («призраками», «фантомами»): 1. Примари роду; 2. Примари печери; 3. Примари базару і 4. Примари театру.  Перші два ідоли/примари притаманні самій природі людини, а решта два – набуваються ними в процесі збільшення та схоластичного навчання.
Примари роду вкорінені в саму природу людини, а саме – в особливостях і обмеженості її розуму, в особливостях і недосконалості її органів відчуття. Сліпо довіряючи своїм відчуттям, людина починає хибно вважати себе істинною міркою  всіх речей. Бекон при цьому застерігає від сліпого наслідування висловлювання Протагора який говорив: «Людина є мірилом всіх речей». А сліпо довіряючи своєму розуму, людина може забути, що його розум подібний до погнутого дзеркала, яки викривлює зображення і добавляє до відображуваного свою криву природу.
Примари печери виникають завдяки індивідуальним особливостям людини, тим чи іншими специфічними  соціальними умовами, які примушують спостерігати і бачити природу немов би зі своєї печери. Цей вид «печерності», «ідолатрії» (ідолопоклонства) можна здолати лише шляхом врахування колективного спостереження і загальнолюдського досвіду.
Примари базару нав’язуються формами спілкування і союзу між людьми. В  сфері цих примар  велику роль відіграє мова, залишки традиційних та застарілих понять, поговірок, крилатих фраз, гасел.  Для здолання примар базару вирішальне значення має боротьба проти пустодзвонства,  запаморочливих абстракцій, схоластики та показної вченості.
Примари театру   засновані на сліпій  вірі до слів авторитетів, до попередніх філософських, богословсько-схоластичних систем, які в побудові своїх умовиводів за аналогією нагадують твори, що розігруються в театрі. Сліпо слідуючи авторитета древніх, людина сприймає світ не таким , яким він є насправді, а викривлено, - з засад нав’язаного їй  упередження.
 

3. Емпіризм та методи пізнання в філософії Френсіса Бекона

Бекон твердо стояв на позиціях сенсуалізму, а звідсіль й емпіризму. Він вважав, що почуття постачають нас вірними уявленнями про дійсність; що знання здобуваються нами досвідним (емпіричним) шляхом. «Лише відчуття, писав він, - може судити про досвід, а досвід, в свою чергу, знаходиться в самому предметі». Завдяки інформації почуттів в свідомості людини формуються спочатку узагальненні уявлення, а потім – поняття. Звідсіль, образи предметів , входячи через органи відчуттів, не зникають, а зберігаються душею, яка може ставитися до них трояким чином: або збирати їх в пам’яті, або наслідувати їм в уявленнях, або, нарешті, переробляти їх в розсудку. На цих трьох властивостях людської душі, згідно Бекону, засновуються підрозділи наук. Пам’ять є основою історичних наук, уявлення – поезії, а розсудок – філософії.
Будучи послідовним сенсуалістом, Бекон в той же час застерігав дослідників від крайнощів як проти накопичення повідомлень дише з досвіду, так й пізнання природи виключно розумом. Наука, стверджував він, виходить з досвіду, але не зациклюється на ньому. Стихійний, не цілеспрямований досвід не дає людині знання. Емпірик, що задовольняється лише накопиченням досвідних фактів, Бекон уподібнював мурасі, яка з кусочків листочків може нагромадити рихлу купу, а раціоналіста, яких шляхом «внутрішнього» роздуму шукає істину, - павуку, який витягує павутину зі свого заднього проходу. Справжній же вчений подібний до бджілки, яка з багатьох і різних квіток збирає нектар, перероблює його в собі і видає живильний, солодкий мед.      
Маючи власні, відмінні від інших, погляди на сутність пізнання та виходячи з них, Френсіс Бекон, одначе, основну увагу приділив не стільки повному розкриттю суті своєї гносеології/епістемології, походженню ідей та їх співвідношенню, а створенню методу пізнання природи, набуття достовірних знань про неї. Знання природи, за Беконом, це знання причин тих явищ, що відбуваються в природі. А такі знання здобуваються лише емпіричним шляхом. Істина, говорив філософ, з’являється нам «не як авторитет, а як дочка часу». А тому він різко виступав проти застарілих авторитетів і дедуктивних умовиводів ( висновків від загального до часткового), які ніяк не можуть привести до якісно нових знань. Навіть найдосконалішим чином побудований логічний дедуктивний умовивід може витягти з посилань лише те, що в них уже є. Більше того, дедукція рішучим чином виключає все нове, до цього часу невідоме, оскільки в кращому випадку користується вже давно установленим, всім відомим. Лише індукція (від часткового до загального) може дати людині нові знання. Але для індуктивного узагальнення потрібна ефективна методика збору фактологічного матеріалу. Для досягнення цього Френсіс Бекон радить науковому досліднику збирати данні і розміщати їх в чотирьох видів таблиць. В першу, таблицю позитивних інстанцій, записувати випадки наявності досліджуваної ознаки, наприклад – певного рівня тепла. В другу, таблицю від’ємних інстанцій,, зазначати всі випадки відсутності потрібних ознак. В третю, таблицю ступенів чи порівнянь, записувати міру проявлення зазначених ознак явищ чи предметів. Зібраний та розкладений таким чином матеріал , нарешті, відбирається і записується в четверту – таблицю прерогативних інстанцій, за показниками якої, власне, і вивчається предмет наукового дослідження. Слід сказати, що рекомендації філософа щодо таблиць знайшли і до цього часу знаходять широке застосування в наукових дослідженнях та експериментах.
 

3. Філософія Рене Декарта

3.1. Життя і творчість Рене Декарта

Рене Декарт народився в 1596 році в сім’ї дрібного чиновника на далекому заході Франції, недалеко від сучасного міста Тур. Після закінчення єзуїтського коледжу Рене найнявся в солдати, а потім став писарем спочатку в армії французького, а потім баварського королів. Разом з армією Декарт мандрував по всій Західній Європі. В мандрах він, за його ж словами, «вивчив Велику книгу світу – Природу», багато читав, а при нагоді спілкувався з сучасними йому вченими та філософами. Лише в 34-річному віці (в 1628 році) він вперше усно виклав підсумки своїх філософських роздумів високо освіченому та дуже впливовому на той час паризькому кардиналу Баньо. Останній радісно підтримав філософа і посприяв публікації його перших творів. Через рік, в 1629 році, Декарт поселився в Голландії і присвятив себе виключно науковій роботі. Він став людиною, яких з нічого зробив сам себе, став справжнім  selfmaking man. За 31 рік безперервної роботи, переслідуваний католицькою та протестантською церквами, він зробив та описав ряд наукових відкриттів, які увійшли в золотий фонд знань людства. Їм одноособово відкриті і сформульовані закони:  Інерції, Переломлення та відбиття світла, Збереження та виміру руху, Алгебри змінних величин, Умовних рефлексів у тварин, вів використанні в фізиці та математиці позначення вісі координат X, Y, Z і багато іншого. Він створив філософія, яка ще за його життя стала домінуючою в думці Європи, філософську школу і направлення, що стали називатись його ім’ям  - картезіанство (від латинської назви прізвища Декарта – Де’Карт -  Cartesius). Він вів постійну і велику переписку майже з усіма своїми великими сучасниками. І це при всьому при тому, що Декарт не був людиною богатирського здоров’я. 11 лютого 1650 року, на 54 році життя його слабкий організм звела в могилу невеличка простуда на туманних вулицях Стокгольма…
 

 

 

З.2. Вихідні позиції гносеології Рене Декарта.

Видатний французький філософ Рене Декарт був дуалістом, - вважав, що в світі існують незведені один до одного два першопочатки (субстанції): матерія і дух (мислення). Людина може пізнавати лише світ матеріальний. Світ же духовний має сприйматися на віру, хоча сам філософ невдало намагався раціонально довести існування Бога і Душі. В цьому плані Декарт увійшов в історію як один з творців онтологічного доведення існування Бога, зміст якого ми детально будемо розглядати в курсі «Філософія релігії». А тепер зосередимось на викладі поглядів Декарта на сутність пізнання людиною світу матеріального.
 

3.3. Редукціонізм в теорії пізнання Декарта

Декарт вважав, що увесь реальний світ заповнений матерією[1]. Філософ заперечував існування пустоти (такого місця, де б не було матерії[2]); вважав, що матері. Можна ділити до нескінченно малих величин. Все в світі, за Декартом, утворюється завдяки руху матерії, а тому все в матеріальному світі можна звести (редуцірувати) до механічного руху (переміщенню в просторі); заперечував можливість спокою матеріальних частинок, оскільки все в світі знаходиться в русі, оскільки рух – невід’ємна властивість  матерії.
Декарт постійно прагнув, але так і не зміг, пояснити механічним рухом загадки психіки людини, сутність самої думки, уявлення. А тому поруч з матерією він змушений був допустити існування особливої «субстанції», що мислить і немає нічого спільного з матерією. Такою субстанцією він оголосив Бога, душу (психіку) людини і саму думку, уявлення (воображение). Таке допущення привело Декарта до висновку, що Бог якимось чином створив матерію або, принаймні, якимось чином уже наявну матерію привів в рух, після чого перестав втручатися в процеси матеріального світу. (Це були погляди класичного Деїзму) А допущення існування Душі давало додаткові виправдання для раціонального пояснення процесу пізнання. При цьому філософ допускав існування вроджених ідей (за взірцем Платона), завдяки чому людина набуває достовірних знань виключно розумом на основі чіткого (ясного) і дедуктивного логічного міркування. Згодом Декарт звернувся до пошуків доведення існування Бога, удосконаливши Онтологічне доведення Анзельма Кентерберійського.
Таким чином, філософію Декарта можна кваліфікувати як дуалістичну (Дуалізм), оскільки він в основі дійсності вбачав дві незалежні одна від одної першооснови світу: матерію і дух. При цьому він підкреслював, що дійсний, механічний за своєю суттю, світ відображується в почуттях людини суб’єктивно, з привнесенням того, чого в цьому світі немає. «Я не вбачаю в тілах нічого іншого, окрім величини, фігури та руху їх частинок, - пише філософ. – Однак, я хочу пояснити ними природу світла, тепла та всіх інших чуттєвих якостей, здогадуючись, що всі ці якості знаходяться в наших відчуттях як ото лоскоти чи біль, а не в самих об’єктах, що нами відчуваються, в яких немає нічого, окрім певних фігур і руху, що викликають відчуття, які ми називаємо світлом, теплом лоскотами, біллю та подібне»[3] .
В галузі гносеології Рене Декарт свою увагу зосереджував не стільки на сутності та змісті пізнання, скільки на його методології. Перший написаний і опублікований в 1628-1629 його твір називався: «Правила для керівництво розумом», а свої головні твори філософ назвав: «Роздуми про метод» и «Принципи філософії», в яких домінуюче місце займає та ж сама методологія наукового пізнання.
 

3.4. Раціоналізм, дедукція, інтуїція в теорії пізнання Рене Декарта

Декарт визнавав, що існують та в філософії обмірковуються чотири способи пізнання світу, але сама істина відкривається лише розуму. Він пише: Ми володіємо лише чотирма здібностями, які можемо при цьому використовувати, а саме: розум, уява, почуття і пам’ять. Правда, лише один розум здібний осягнути істину» (Правила для керівництва розумом», правило 12). 
На відміну від сенсуаліста, емпірика та прибічника індукції Фенсіса Бекона  його молодший сучасник Рене Декарт був раціоналістом, логіцистом і прибічником дедукції. «Під дедукцією, - писав він, - ми розуміємо все те, що з необхідністю виводиться з чогось достовірно відомого» Вчений і філософ був переконаний у всемогутності розуму, хоча свої роздуми про метод пізнання дійсності розпочинає із закликів піддавати все сумніву. Але його заклик до сумнівів мав не самодостатнє значення (Декарт ні в якому разі не був скептиком!), а був лише методологічним прийомом. Головним, а то й винятково єдиним знаряддям пізнання  філософ вважав розум людини. Проте сам розум, зазначав Декарт, має справу з ідеями різного значення: одні з них вродженні, іншу – набуті з досвіду. Вродженні ідеї не можуть піддаватись сумніву. Вони абсолютно істинні. Серед таких незаперечних істин є ідея Бога. «Бо я получив її не через відчуття, вона прийшла до мене всупереч моїм очікувань… Також  невірно, начебто я її вигадав… Залишається лише одно: вона мені вроджена так само, як мені вроджена ідея мене самого».
Вродженими є також вищі логічні математичні ідеї. Ці  вродженні ідеї сприймаються людиною інтуїтивно і в той де час їх істинність можна довести розумом. В своєму творі «Правила для керівництва розумом» він писав: «Під інтуїцією я розумію… поняття ясного і уважного розуму, настільки просте й чітке, що не залишається жодного сумніву в тому мислиться нами, чи, що одне і те ж, усталене поняття ясного й уважного розуму, що породжуються лише світлом розуму і завдячуючи своїй простоті більш достовірно, аніж сама дедукція». Таким інтуїтивним і в той же час доказовим є відоме декартівське положення: «Оскільки я мислю, то я існую» (“Cogito ergo sum”)  Ось як Декарт підводить читача до цього положення:
 
 

“…в цей час мені захотілось зайнятися виключно пошуками істини, то вважав, що повинно зовсім навпаки, тобто відкинути як безумовно хибне все те, в чому міг уявити собі щонайменший привід до сумнівів і подивитись чи не залишиться після цього в моїх поглядах чогось уже цілком безсумнівного. А оскільки почуття нас інколи обманюють, я вважав за потрібне допустити, що немає жодної речі, яка була б такою, якою вона нам ввижається. А оскільки є люди, які помиляються навіть з найпростіших питань геометрії і допускають в них паралогізми, то  став вважати, що і я здатний помилятись не менші за інших, відкинув  як хибні всі докази, які раніше вважав доказами. Нарешті, беручи до уваги, що будь-які уявлення, які ми маємо в бадьорому стані, можуть нам з’явитися й уві сні, не будучи дійсними, я вирішив уявити собі, що все, що мені будь-коли приходило на думку, має в собі не більше істини, аніж сновидіння. Але я зразу ж звернув увагу на те, що саме в цей час, коли я схилявся до думки про ілюзорність всього на світі, було необхідно, щоб я сам, таким чином роздумуючи, в дійсності існував. И я помітив, що істина: «Cogito ergo sum» (Я мислю, отже – я існую) на стільки тверда та вірна що найбільш божевільні скептики не можуть її не прийняти, - я зробив висновок, що можу без опаски прийняти її за перший принцип розшукуваної мною філософії. Потім, уважно прослідкував, що я міг уявити собі, що у мене немає тіла, що немає ні світу, ні місця, де б я знаходився, але ніяк не міг уявити собі, що внаслідок такого уявлення я не існую. Навпаки, з того, що я сумніваюсь в істині других предметів, ясно і безсумнівно виходило, що я існую. Якщо я мислю, то я існую»
(Роздуми про метод, частина четверта)
 

 
Не можна заперечувати «Я існую», бо таке заперечення здійснюється в процесі існуючої  думки. Другими словами: не думаючи не можна думати: «Я не думаю».
Виходячи з «Я мислю» і подібних йому інтуїтивних та раціональних думок, Декарт будує всю свою Теорію пізнання. Він вважав, що з істинних і ясних перед посилок завжди шляхом дедуктивного метода логічно можна виводити (добувати) ліші істинні знання. Для нього взірцем ясного і переконливого добування та структурування знань була геометрія, яка з декількох ясних постулатів Евкліда шляхом дедуктивних  умовиводів розкриває нам всі знання про простір, його сутність і структуру.
 
 
 

3.5. Чотири правила метода пізнання

Головні положення свого методу Декарт сформулював в наступних чотирьох правилах. Ось як про це пише сам філософ: 

«Перше – ніколи не сприймати за істину з того, щоб було б для мене гранично очевидно, тобто ретельно уникати поспішності та упередження і  включати в свої судження лише те, що для мого розуму на стільки ясне і чітке, що ніяким чином не дає підстав для сумнівів
Друге – ділити кожне утруднення, з яким стикаюсь при розгляді чогось, на стільки частин, скільки вимагається, щоб кращим чином ці утруднення розв’язати.
Третє – розміщувати свої думки в належному порядку, розпочинаючи з предметів найпростіших і легко зрозумілим, і підійматись поступово і послідовно, як по східцях, до пізнання найбільш складних, припускаючи існування порядку навіть серед тих, які в природному стані речей не передують один одному.
И останнє -  всюди робити перерахунок настільки повний і огляди на стільки все охватні, щоб бути впевненим, що нічого не пропущено.
(Роздуми про метод.
Частина друга. Головні правила)
        

 
Отже, основні вимоги і зміст методологі. Декарта полягають в наступному:
 

Виходячи з інтуїтивно достовірних положень, рухаючись щаблями дедукції, керуючись критерієм ясності і чіткості, ми осягаємо Істину.

 
Від Декарта у всі природничі науки та в педагогіку увійшла вимога: «Завжди належить йти від відомого – до невідомого, від простого – до складного і від абстрактного – до конкретного».
 
3.6. Учення Декарта у його послідовників - картезіанців[4]
Поклавши в основу свого філософствування метод дедукції, Декарт з необхідністю став на позиції послідовного, навіть – крайнього раціоналіста. В його філософії все повинно було мати переконливі раціональні докази; філософія, істина, правда мали оправдати себе перед судилищем розуму. Навіть для існування Бога Декарт, будучи віруючою людиною шукав раціональне виправдання. Послідовники Декарта, картезіанці, намагалися в цьому плані не зрадити свого вчителя. На тлі філософських шкіл і серед них картезіанство завжди відрізнялось крайнім раціоналізмом.
Сам Декарт, а за ним і всі картезіанці, були непослідовними у вирішенні проблеми співвідношення духу і матерії.  Одна частина картезіанців, особливо падке Мальбранш, вчення Декарта звели до чистого ідеалізму., не лише принизивши матерію, а й ліквідувавши її. Сам Мальбранш, один з найбільш відомих послідовників Декарта, писав: «Істинний Бог є єдиною причиною всього існуючого»; існування матерії обумовлено тим, що «Бог безперервно створює її в одному й тому ж місці».
Друга частина картезіанців розвивала наукові основи свого вчителя, твердо і послідовно перейшла на позиції матеріалізму. Серед таких картезіанців значну роль в розвитку європейської культури відіграв Бернар де Фонтанель (1657 – 1757). Він виступив як талановитий і блискучий пропагандист наукових знань. Його літературно неперевершена майстерність сприяла тому, що аж до 2о століття в Європі не було інтелігентної людини, яка б не захоплювалась Фонтанелем і не прочитала його книги «Бесіда про множинність світів» (1686). Книга філософа «Історія оракулів» (1687), в які добротно підібрано і талановито розвінчано різноманітні види передбачень, пророцтв, чар та заклять і наш притлумлений вік не втратили свого значення. Фонтанель навіть піддав неспростовній критиці ті докази існування Бога, як висунув його вчитель – Декарт. Інший картезіанець – Балтазар Беккер (1634 -1698) проти марновірств і чорнокнижжя випустив в чотирьох томах книгу «Зачарований світ». Не зайве буде згадати картезіанця Гендріка де Леруа (1598 – 1679), котрий, спираючись на Декарта, зайняв позицію войовничого матеріаліста і став справжнім попередником французьких матеріалістів, просвітників та атеїстів 18 сторіччя.
Неперехідне і до цього часу значення для філософії і науки розробка картезіанцями проблем Логіки (Логіка Пор-Рояль). Центром розробки цієї логіки, а також наукових ідей Декарта, стало янсеністське абатство Пор-Рояль, де ченцем-янсенітом провів останні дня свого життя знаменитий учень Декарта Блез Паскаль (1632 – 1666).  Нащадкам, вірніше – всьому людству в спадок Блез Паскаль передав не лише свої геніальні відкриття в галузях фізики та математики, але також філософські роздуми «Думки Паскаля», якими молодь зачитується до сьогоднішнього дня.
 

4. Філософія Томаса Гоббса

4.1. Життєвий шлях та творчість Гоббса

 
Томас Гоббс народився в сім’ї священика й виховувався в дусі релігійно-ідеалістичного світогляду, хоча, як філософ, став матеріалістом і переконаним атеїстом. Він вважав духівництво головною причиною сварок в суспільстві на невігласності мас. Проте Гоббс не заперечував тоді позитивної ролі релігії в моральному вихованні, релігії – як ефективного знаряддя управління віруючими.
За своє довге, 92-літнє (1588 - 1679) життя Томас Гоббс написав багато наукових та філософських праці. Головні з них були привчені проблемам людини («Про тіло» «Про людину», «Про громадянина») і суспільства («Бегемот», «Левіафан»).
 

4.2. Томас Гоббс про науки та філософію

Гоббс надавав великого значення науці, оскільки вона єдина дає нам можливість передбачувати, а отже – ефективно діяти. Вказуючи не безсумнівно позитивні в його час наслідки розвитку науки, що призвело до запровадження у виробництво техніки та покращання буденного життя людей. Він писав: «Лише філософія є сприяла впровадженню цих надбань».
 

4.3. Раціоналізм і монізм філософії Томаса Гоббса

Як і Френсіс Бекон, Томас Гоббс найважливішим завданням філософії вважав створення нового, відповідного вимогам його часу, методу осягнення істини. Але на відміну від Бекона Гоббс вважає, що таким методом може бути лише раціональне мислення. Він пише: «Логікою ми запалюємо Розум». Для нього філософське мислення співпадає з мисленням раціональним, логічним.  «Філософія, - пише він, - це раціональне мислення».
Будучи раціоналістом, Томас Гоббс в той же час залишався послідовним матеріалістом. Матерія, за його вченням. Є вищою та єдиною «Субстанцією», яка відображується в свідомості людини. Оскільки філософ визнавав ли єдиної, неподільної та домінуючої основою всього існуючого, то з цієї точки зору він, на противагу Декарту, був моністом. Розвиваючи своє вчення про матерію, він нещадно критикує Декарта за попущення останнім окрім субстанції матеріальної, ще й субстанцію духовну. Поряд з цим він піддає всебічній і переконливій критиці докази існування Бога, що їх викладав його великий французький сучасник.
 

4.4. Гоббс про людину і суспільство

Людина за своєю природою, доводить Гоббс, - недобра і зла істота. Своє розуміння людини він висловив афоризмом, що широко увійшов в культуру: «Homo homini lupus est» (Людина людині – вовк). Лише завдяки суспільно-державному насильству людина може жити в спілкуванні з собі подібними, вести себе добропорядочно по відношенню до сородичів. Ось чому насильство держави над суспільством и людиною Гоббс називає великим благом для самої людини. А захист держави, яке є єдиним, що забезпечує людині справедливість, він оголошує найвищою доброчинністю. Лише з виникненням держави, пише філософ, виникає мораль, культура і цивілізація.. Без держави люди перетворюються в хижаків, в тварин. Гоббс в той же час вважав справедливим насильницьку зміну суспільного устрою, виправдовував революції.
 
 

4.5. Теорія пізнання в системі філософії Гоббса

Хоча у Гоббса немає широкого висвітлення розуміння ним теорії пізнання, він слідом за Беконом, з яким дружив і переписувався особисто; слідом за Декартом, з публікаціями та оточенням якого був близько знайомий, вважає щонайважливішим завданням своєї філософії утвердити новий спосіб мислення, нову Логіку. Без строгих правил мислення, говорив він, легко заблудитися в пошуках істини В створенні своєї теорії пізнання він враховує незаперечні досягнення своїх великих сучасників – сенсуаліста Бекона та раціоналіста Декарта., але прагне уникнути їх однобічності.
Гоббс заперечує існування вроджених ідей, визнавала які і оберталася  навколо яких філософія картезіанців. Гоббс вважає, що пізнання оточуючої дійсності розпочинається з відчуття.  Оточуючі нас тіла виявляють себе через свої акциденції (різноманітні, випадкові прояви): спокій, рух, колір, твердість і багато інших зовнішніх форм.
Акциденція, писав Гоббс, «є форма в якій  оточуючі нас тіла показуються нам (діють на нас);  …є здатність тіла, завдяки наявності яких вони (тіла) заявляють нам про себе…  Ми визначаємо акциденцію як форму нашого сприйняття зовнішнього нам тіла». Дія зовнішнього до нас об’єкта, тіла, через наші нерви переноситься в наш організм до мозку і серця. Сприймаючи ці імпульси від зовнішніх предметів, людина складає собі уявлення про самі предмети. Гоббс при цьому застерігає від ототожнення наших відчуттів з зовнішніми предметами. Бачене нами Сонце, пише він, це не те Сонце, яким воно є насправді поза нашими відчуттями.
Знання природи лише через відчуття, допомагаючи людині орієнтуватись в оточуючому середовищі, не дає справжнього знання. «Знання» через відчуття властиве й тварині. Але людина має йти дальше сприйняття світу відчуттями. За Гоббсом, пізнавання буття речі засновані на відчутті та споминах (див. нижче) переедує пізнанню самої сутності речей. Останнього ми досягаємо лише за допомогою розуму в філософії.  «Метод у вивчені філософії, - писав він, - є найкоротший шлях до того, щоб на підставі причин прийти до пізнання дій и на підставі знання дій прийти до пізнання їх причини».
Далі філософ намагається прослідкувати шлях, в процесі якого людини приходить від відчуттів до пізнання справжнього стану речей. Шлях цей, за Гоббсом, послідовно пролягає через мітки, знаки, імена та силогізми (умовиводи). 
  Відчуття дають людині інформацію про послідовність полій, про причинні зв’язки між ними. Ланка цього усталеного зв'язку може служити МІТКОЮ, що викликатиме в пам’ятку згадку про ланцюг подій і служитиме сигналом прийдешних подій. Так, хмари і початок спалаху блискавок може стати для людини ознакою, міткою, наступу дощу. Але мітки – це справа особисто моєї пам'яті і мого особистого передбачення.
Для того, щоб ці мітки можна було передати іншим, вони, мітки, обов'язково мають бути якого означені, мають набути форму ЗНАКІВ. Врахуйте, що знаками  позначаються не явища природи, а наші мітки, наші спогади про ці явища. Різниця між мітками і знаками полягає в тому, що перші мають значення лише для мене, а другі – призначаються для інших, для всіх.
Знаками суб’єктивних міток стають ІМЕНА (назви). Гоббс зауважує, що імена, якщо іх брати самих по собі, - це майже мітки, але в словесній формі. Функцію знаків,що передають знання від однієї людини до іншої, імена виконують лише в тому випадку, якщо їх оголошують в певному порядку, тобто, якщо за їх допомогою, через них передають думку, розмірковують, мислять.
Але не всяка довільна думка може висловити уже осягнуту істину. Для цього одного судження чи  навіть декілька, багато, логічно не пов’язаних між собою речень не досить. Лише філософське мислення може привести людину до осягнення істини. Філософська думка, зрозуміло, завжди розпочинається з судження, але вона обов'язково веде нас далі, - до силогізмів, до умовиводів. Судження, пише філософ, «це лише половина кроку, як-от рух одної ноги. Приступаючи тепер до силогізму, я добавляю до цього, як то годиться, рух другої ноги і завершаю перший крок та крокую далі».
Я бачимо, починаючи з обов'язкового для початку пізнання сенсуалізму, Гоббс приходить до раціоналізму. Цей філософський «похід» часто вводить в заблудження дослідників його творчості. Одні історики філософії зараховують Гоббса до сенсуалістів, інші – до раціоналістів. Але Гоббс був і тим і другим разом. Без відчуттєвого сприйняття не може розпочатися яке б то не було пізнання, але істина осягається лише розумом. Гоббсу належить відомий гносеологічний лозунг: «Істина – дочка розуму!»
І в осягненні цієї істини Гоббс на відміну від Бекона, безсумнівно, був раціоналістом. Він вважав, що індуктивним методом, як то учив Бекон, людина може пізнавати лише буденні речі, не осягаючи їх суті.
В галузі раціоналізму Гоббс, як і Декарт, дотримувався дедуктивного методу дослідження. Причому, взірцем такого і бездоганного мислення був для нього не метод механіки та математики, як у Декарта, а метод геометрії. На цей метод наштовхнуло його під час другої мандрівки по Європі випадкове знайомство з «Елементами» Евкліда. Гоббса вразив послідовний і логічно невідпорний метод доведення математичних теорем. Внаслідок, він прийшов до твердого переконання, що геометричний метод має стати взірцем будь-якого наукового, особливо – філософського мислення. «Все, що покращує життя людини приходить завдяки геометрії. Без геометрії неможливе спостереження зірок, вивчення географії земної кулі, визначенні пори року. Геометрія торує шляхи мореплавців, показує себе в красі архітектурних споруд, в побудові та укріпленні фортець. Без геометрії не можна створити машин, які допомагають людині в праці. Наш час відрізняється від стародавнього варварства. І всім цим ми, звичайно, зобов’язані фізиці, а фізика зобов’язана геометрії.
 
 

5. Філософія Бенедикта (Баруха) СПІНОЗИ

5.1. Життєвий шлях філософа

Бенедикт Спіноза народився 24 листопада 1632 року в сім’ї єврейського лавочника в Голландії. Батьки виховували Баруха в дусі релігійного фундаменталізму іудаїзму. І мріяли бачити свою дитину майбутнім рабином місцевої синагоги. Глибоко вивчивши релігію і дізнавшись, що правда про релігію полягає в тому, що ніякого Бога немає ще юнаком Спіноза прилюдно зрікся церковної кар'єри і віри в Бога, за що його в 24-річному віці піддали херему: відлучили від синагоги і прокляли. Повністю позбавлений матеріальної підтримки філософ все своє життя заробляв собі на прожиток шліфуванням лінз.
За життя великого філософа анонімно було видало лише декілька його другорядних творів. Помер Бенедикт Спіноза 21 лютого 1677 року від туберкульозу на 45 році життя. Головні твори, що принесли йому світову славу, в тому числі й такі фундаментальні, як-от:  «Етика», «Трактат про удосконалення інтелекту» видано лише після смерті філософа.
 
 

5.2.Особливості філософії Спінози

5.2.а.  Свою філософську діяльність Спіноза розпочав як полум’яний послідовник Декарта, з читання лекцій по філософії картезіанства. Проте згодом від Декарта в його філософії залишився лише раціональний підхід по вирішення всіх філософських проблем. Спіноза протягом своєї творчої діяльності дотримувався думки, що лише з позицій розуму слід підходити до пошуків Істини в філософії і знайти позитивний результат. У всіх інших аспектах свого філософського дослідження Спіноза розходився з Декартом і піддав різкій криці  свого колишнього кумира.
5.2.б. На противагу Декарту, який вважав механіку та математику вищим рівнем наукового дослідження та формою вираження істини, Спіноза вище всього ставив геометричний стиль мислення. В цьому відношенні він поділяв погляди Гоббса, але більш послідовно і з більшим успіхом застосовував геометричні методі в дослідженні та викладі матеріалу в своїх філософських працях.  Результати своїх філософських досліджень Спіноза виклав у вигляді геометричних Аксіом, Лем і Теорем, - методом чітких - логічних визначень та доказів. Своєю логічною бездоганністю Спіноза до цього часу привертає до себе прибічників серед великих вчених. Навіть геніальний Ейнштейн не соромився називати себе учнем Спінози з проблем філософії.
5.2.в. На противагу дуалісту Декарту Спіноза був моністом. Він визнавав існування лише одної першооснови (початку) світу, яку називав субстанцією та ототожнював її с матеріальною природою. Він оголосив Природу Єдиною, неподільною, вічною основою всього існуючого, а так же сумою всього існуючого. Спіноза вчив, що Природа (Субстанція) існує сама по собі/сама від  і є причиною самої себе. Невід’ємними властивостями (Атрибутами) Природи-Субстанції є її  Протяжність (1) і Мислення (2). «Природа, - исав він, - це субстанція протяжна і мисляча». Як бачимо, Спіноза на відміну від Декарта вважав мислення, «дух» не другою субстанцією, а лише атрибутом однієї  і тої ж протяжної матерії.
Критикуючи Декарта за відрив думки від матерії і за допущене ним існування Бога та окремою від тіла душі, Спіноза писав: «Я не можу, їй-право, досить надивуватись як філософ (Декарт) , вирішивши робити строгі висновки з основоположних початків, що достовірні самі по собі без якихось там доведень, і стверджувати  лише те, що пізнається ясно і чітко, і так звинувачувати схоластів за те, що вони намагались з’ясувати темні речі прихованими властивостями, як цей філософ приймає гіпотезу, яка темніше всякої темряви. Я запитую, що він розуміє під поєднанням душі і тіла? Яке, кажу я, має він ясне та чітке уявлення про мислення, що самим тісним чином  поєднано з якоюсь частинкою кількості?  Бажано було б, щоб він пояснив цей зв'язок через найближчий зв'язок. Але Декарт визнав душу на стільки відмінною від тіла, що не зміг показати жодної причини ні для зв'язку, ані для самої душі, і йому довелося  звернутись до причини всього Всесвіту, тобто – до Бога»[5]
5.2.г.  Спіноза заперечував яку б то не було можливість існування якогось Бога поза природою чи над природою. Для Нього Природа і є Богом., а Бог – це не що інше як Природа. А тому він часто вживає вислів: «Natura sive Deus» (Природа, чи Бог). З врахування цього Спінозу можна назвати пантеїстом, хоча за змістом свого світогляду він, насправді, був послідовним матеріалістом і атеїстом.
5.2.д.  Спіноза вважав, що в Природі немає нічого безпричинного, що в ній все без винятку має свою причину. В цьому відношенні він був послідовним і строгим детерміністом. Торкаючись проблем свободи волі, він доводив, що Свобода – це усвідомлена необхідність. Він вважав, що вільно (свободно) діє лише той, хто знає увесь ланцюг причинно-наслідкових зв’язків. Людина не може діяти чи поступати свободно, якщо не знає умов, причин і наслідків свої поведінки. Необхідність, говорив він, веде того, хто йде, і таскає того, хто впирається. Ось чому він свій головний твір назвав «Етика». Філософ вважав, що достовірне знання природи дає можливість людини бути моральною (етичною) особою, знайти своє місце в Природі, вести себе морально (етично) і прожити осмислене життя.
5.2.е. Багато уваги приділяв Спіноза вивченню релігії. Причину походження віри в Бога, як істоту надприродну, він вбачав у страху людини перед стихійними силами природи. Його наукова критика Біблії до цього часу залишається неперевершеним шедевром наукового аналізу тексту святого письма християнської та іудейської релігії, переконливим  спростуванням цілої серії біблійних марновірств та легенд. Філософ виступає пристрасним борцем за свободу совісті і безпощадним критиком релігійного мракобісся і служителів культу. Про останніх він говорить так: «Люди, які зневажають розсудок, відкидають розум і цураються його, як зіпсованого від природи, чомусь вважаються – що найгірше – володарями божественного світла.   …Простому народу ставиться в релігійний обов’язок дивитись на службу при церкві, як на пристойність, і надавати священиками найвищою поваги». А тому не дивно, що сам Спіноза вважає доцільним використання релігії для управління суспільством і масами простих людей.
 

5.3. Вихідні основи теорії пізнання Спінози.

5.3.1. Як вже було сказано, Спіноза визнавав, що субстанції Природи/Бога невід’ємно притаманні атрибути протяжності та мислення. Ці ж атрибути протяжності та мислення притаманні і людині як складовій та невід’ємній частині Природи/Бога. Людське мислення є модифікацією атрибуту мислення, а тіло – модифікацією атрибуту протяжності. А оскільки ці атрибути нерозривно пов’язані один з одним, то і в людині його свідомість (його) душа( не відірвана його протяжності (його тіла). Звідсіль, на відміну від дуалізму душі та тіла в філософії Декарта, Спіноза своє вчення будує на винятковому визнанні єдності душі та тіла. Зовнішні тіла, діючи на тіло наше, твердив він, разом з тим діють і на нашу душі та викликають відповідні уявлення.
 
5.3.2. Розвиваючи своє вчення про єдність тіла і душі людини, єдність Матерії та Духу, Спіноза говорить про адекватне відображення в свідомості людини об’єктивної дійсності. Звідсіль його знаменита теорема про те, що порядок та зв’язок ідей в свідомості такий же, як є й  в порядку та зв’язку світу зовнішнього[6].  Виходячи з цього, філософ визнає повну пізнаваність світу. В своєму «Трактаті про очищення інтелекту» він піддає переконливій критиці тих скептиків, які заперечують пізнаваність світу на підставі того, що почуття людини  відображують світ людини суб'єктивно. «Насправді ж, з іронією пише Спіноза, - вони (скептики – Є.Д.) не відчувають навіть самих себе… Якщо вони щось стверджують або сумніваються в чомусь, то не знають, що вони сумніваються або щось там стверджують. Вони кажуть, що нічого вони не знають, що вони сумніваються чи стверджують таке. Таким чином вони бояться признати, що вони існують, оскільки вони нічого не знають, так що в решті решт вони повинні замовкнути, щоб часом не допустити чогось такого, що могло б відізватися істиною… З ними, нарешті, не може бути й мови про науки. Дійсно, оскільки справа стосується життєвого і суспільного побуту, необхідність примушує їх до того, щоб вони дозволи себе бути існуючими, шукали своєї користі і клятвено стверджували і заперечували багато чого.  Якщо ж їм щось пояснити, то вони не знають, переконливо вони допустили себе існуючими, чи шукали своєї користі, під клятвою стверджували і заперечували одне і теж. Якщо їм щось пояснити, то вони не знають чи переконливе почуте пояснення, чи недостатнє. Вони і самі не знають, що вони заперечують, з чим погоджуються, проти чого виступають. А тому на них належить дивитися як на якихось автоматів, що зовсім позбавлені духовного змісту».
Всі знання набуваються людиною завдяки спілкуванню з зовнішнім світом і завдяки впливу  зовнішнього світу зразу на тіло і душу (свідомість) людини. Чим біль здатне тіло піддаватися різним впливам зовнішніх сил і різним чином у відповідь, тим здібніша душа до мислення[7]. При цьому Спіноза, в супереч Декарту, рішуче заперечує існування в розумі людини вроджених ідей. Немає вроджених ідей, твердить філософ, але є тільки вроджені здібності до пізнання світу і набування знань.
 
5.3.3. Спіноза звертає увага на чотири Метод (способи) пізнання. 1.  Першим з них він називає пізнанням з чуток (Понаслышке) чи за якоюсь довільною і другорядною ознакою. 2. З безпорадного випадкового досвіду. 3. За неадекватним умовиводом, - від сутності одної речі/явища про сутність зовсім іншої речі/явища, чи за судженнями по наслідку, оскільки один і той же наслідок може випливати з зовсім різних причин. 4. Сприйняття єдності через сутність.
Перший метод/спосіб є єдиним методом в релігії: «Це так тому, що про це сказано в святому письмі; так сказав той чи інший великий богослов, проповідник і так далі». Спіноза називає цей метод пізнання в корні помилковим і рішуче відкидає його.
Другий спосіб, метод безпорадного досвіду, обмежений життєвим побутом. Він має чисто практичне значення, але ніяк не розкриває сутності речей та явищ, що пізнаються.. «Ніхто і ніколи цим способом не пізнає нічого в справах природи, які ніколи не бувають ясно зрозумілими, якщо попередньо не піддані сумнівам того, що здійснює пізнання». – пише філософ.
Третій шлях пізнання причин з наслідків чи виведення сутності речі з деякого загального поняття, хоча і здається науковим, проте він не дає нам цілком адекватне знання, щоо відповідне самій сутності речі/явища.
Лише четвертий спосіб пізнання, який Спінозою називається інтуїтивним, дає нам безпомилкове, адекватне знання, що повністю відповідне самій сутності речі/явища. Це знання має внутрішню істинність, внутрішню достовірність, що адекватна самій речі. Спіноза не ототожнює знання людини про річ з самою річчю. Знання для нього – це лише ідея. Але адекватна ідея відрізняється від ідеї істинної тим, що перша самодостатня, тримає в собі ознаку істинності в самій собі і  перевірки не потребує.  Навпаки, інтуїтивним шляхом встановлена істина може служити еталоном відмінності істини від лжі. «Яка мірка істини може бути ясніша і вірніша, як не сама ж істина, риторично запитує Спіноза і відповідає: - Як світло виявляє себе самого і оточуючу темряву, так й істина є мірилом і самої себе і лжі»[8]
У вчені Спінози інтуїція нічого містичного в собі не криє. Це раціональне, чисто умоглядне осягнення істини на підставі судження про сутність субстанції. Філософ, звичайно, не заперечував значення досвіду та експерименту в науковому дослідженні тих чи інших сторін модальних (фактологічних) сторін дійсності. Але осягнення сутності Природи\Бога атрибутивно (з необхідністю) присутніх їй особливостей, можна лише раціональним, філософським чи, що для Спінози одне і те ж – інтуїтивним шляхом. Ось що він писав про це в листі до Симона де Вірсу в березні 1663 році: «Ви запитуєте мене, чи маємо ми потребу в досвіді (exprientia), щоб знати, чи  істинно визначення атрибуту. Відповім на це, що в досвіді ми маємо потребу лише у відношенні до того, чи можна з визначення речі вивести, наприклад, існування модусів[9].  Але ми не маємо потреби у відношенні до таких предметів, існування яких невіддільно від їх сутності і в наслідок чого може бути виведено з їх визначення. Більше того: ніякий досвід ніколи не зможе навчити нас цьому, бо досвід не вчить ніяким сутностям речей. Найбільше, що можна зробити в цьому випадку, - це таким чином детермінувати нашу думку (mens), щоб вона була направлена лише на визначення сутності речей. А тому, оскільки існування атрибутів не відрізняється від їх сутності, ми ніяким досвідом не можемо осягнути сутності  осягати сутності природи»
 
 

6. Філософія  Джона Локка

6.1. Місце теорії пізнання в творчості Джона Локка

 Видатний англійський філософ, педагог, вчений, лікар і політик народився у 1612 році в сім’ї заможного адвоката. Джон Локк закінчив Оксфордський університет, в якому потім став професором грецької мови та риторики. Окрім стаціонарного навчання він старанно займався самоосвітою, дякуючи якій став найбільш освіченою людиною свого часу. Значну частину свого життя він присвятив дипломатичній роботі. Протягом довгого часу був особистим секретарем і сімейним лікарем та вихователем  у відомого політичного діяча – канцлера Англії, лорда Шефтсбері.
Світову культуру Джон Локк збагатив рядом щонайважливіших наукових відкритеів, соціально-політичних теорій, педагогічних доробок. Так, він обґрунтував необхідність поділу влади на законодавчу і виконавчу. В роки жорстоких релігійних війн він доводив необхідність свободі совісті і віротерпимості («Листи про віротерпимість»), заклав основи педагогіки («Думки про виховання»).
Але все ж таки найбільш значні досягнення Джона Локка були в галузі філософської творчості.  Дослідники історії розвитку філософської думки одностайно називають його творцем першої завершеної філософської теорії пізнання. В своєму головному філософському творі «Нарис про людський розум» він пише: «Моя мета полягає в дослідженні походження, достовірності та міри широти людського пізнання» (Нарис про людський розум. Книга І, 1, п.2). Ми можемо сказати, що ця мета була основною метою філософської творчості Джона Локка.
В своєму «Звернення до читача) (Epistle to the Reader) філософ заперечував, перш за все, Декарту, який пропонував розпочинати філософствувати з проблем буття – з пошуків того, що існує – й зводити всю філософію до онтології. Розпочинати з онтології, пише Локк, - це означає не лише «розпочинати з хибного кінця (at wrong end)», але й в цілому «рухатися хибним курсом» (a wrong coursed)». «На мій погляд, - пише він, - перший крок до вирішення різноманітних (філософських) проблем, які людська душа здатна досліджувати, складається з обслідуванні нашого власного розуму, вивчення його можливостей та пошуках того, на що він здатний. …у визначенні межі доступних і недоступних сторін речей, які пізнаються нами» (Нарис про людський розум, І, 1, п.7). Лише таким чином нам вдається  «знайти взаємозв’язок між припущеннями та науковими знаннями» (Там же, І, 1, п.3).
Помер Джон Локк в 1704 році.
 
 

6.2. Немає вроджених ідей!

В побудові теорії пізнання Локк виходив з визнання об’єктивного, поза нашою свідомістю, існування світу матеріальних речей. Для нього, всі людські поняття, ідеї та уявлення утворюються під в наслідок впливу зовнішнього матеріального світу на наші органи відчуття. Таким чином філософію Джона Локка можна назвати матеріалістичною, оскільки - якщо говорити сучасною філософською мовою – для нього матерія – первинна, а свідомість, дух – вторинні. Виходячи з цього, філософ виступав з розгорнутою критикою картезіанського учення про вродженні ідеї. Більш того, Локк рішуче не погоджувався з сучасним йому філософом Лейбніцем, який дещо пом’якшував вчення Платона-Декарта про вроджені ідеї і говорив, що вроджені лише «схильності, звички, природні потенції». Локк доводив, що немає ніяких доказів існування ні вроджених ідей, ні вроджених звичок. Посилання на «Всезагальну згоду між людьми» , казав він, не доводить вродженості. Багато чого з таких «принципів» не були і не є загальноприйнятими, як то можна спостерігати у дітей та ідіотів. Навіть якщо погодитися з такими принципами, то й це нічого не доводить, бо тоді довелося б визнати, що всі аналітичні судження вроджені, що зовсім не так. Цим судженням потрібно навчитися. Вже часткові судження і твердження завжди виникають в свідомості раніше, аніж загальні, а звідсіль і аналітичні. А ще менше ясності виникає щодо принципів практичних. У французів, наприклад, є такий «практичний принцип», як ласування ніжками жаб, а у інших народів цього «принципу» не лише немає, а може й викликати огиду.  «Де ж ці вроджені принципи справедливості, благочестя, вдячності, цнотливості» - запитував Локк. – Де то всезагальне визнання, яке переконувало б нас в існуванні таких вроджених правила?... І якщо ми кинемо погляд на людей, якими вони насправді, то побачимо, що в одному випадку вони відчувають докори совісті з приводу того, що в іншому випадку породжують відчуття гідності та гордості» (Там же, ІІ, 9, п.2).  
 

3.3. Три джерела пізнання

Відомий сучасний німецький дослідник сутності процесу пізнання Фоллмер пише: «Заслуга Локка не в тому, що він відхилив вродженні ідеї. Він першим зробив спробу дослідити перш за все засоби та можливості самого мислення. А тому він по праву вважається батьком сучасної критики пізнання» (Герхард Фоллмер. Эволюционная теория познания.. Пер. с нем. М., 1998). . На питання про те, звідкіль ми одержуємо пізнання Джон Локк відповідав так: Знання ми одержуємо по інтуїції; про існування Бога - з доведень; про речі зовнішнього – з досвіду. «По інтуїції», для Локка, означає  - без всякого доведення, в силу очевидності; приймати як дане.
 

6.4. Про пізнання Бога

До висновку про існування Бога, говорив Локк, ми приходимо від спостережень природи, її існування, пануючої в ній гармоні, закономірностей. «У всіх справах творіння, - пише він, - ясно проглядаються ознаки мудрості і сили. Всякий, що задумається над цим, не може обійтися без визнання божества» (Нариси про людський розум. І. 4, п.9). При цьому філософ заперечував вродженість людині віри в Бога, докази чому він бачив в існуванні атеїстів і в існуванні відсталих родів та племен, у яких немає віри в Бога, як його розуміють собі , наприклад, християни. Разом з тим Локк заперечував існування того Бога, якому моляться і поклоняються християни, сподіваючись добитися від нього чудесного втручання в природу, щоб одержати для себе бажане; Бога, що сидить на небі у вигляді людини» (Там же, п.17).
Слід сказати, що погляди Локка на Бога формувались під значним впливом соцініанства, витоки й основи якого були сформовані на землях України серед місцевих протестантів - антитринітаріїв та кальвіністів – в 16 – 17 столітті. Локк читав, конспектував та вивчав твори українських соцініан, знаходився під значним впливом їх окремих думок. До наслідків такого впливу можна віднести формування поглядів Локка на віротерпимість, критику ним антропоморфних уявлень про Бога. Сам Локк в своєму особистому ставленню до релігії та віри в Бога займав позицію деїзму, будучи одним з видатних його діячів. 
 

6.5. Tabula rasa в теорії пізнання Джона Локка.

Локк вчив, що для людини досвід розпочинається і є первісним наслідком впливу на його почуття предметів та явищ зовнішнього світу. А тому наше пізнання має своїм витоком і бере свій початок у відчуттях. Він говорив, що розум новонародженої дитини  - це tabula rasa» (чистая дошка) без всяких написаних на ній знаків, без всяких «вроджених ідей, на якій  відчуття вдруковуються як на восковому грифелю. В популярній літератури повсюдно поширюється, що вдалий образ чистої дошки (tabula rasa) в застосуванні до сенсуалістичної теорії походження наших уявлень, понять та ідей належить Джону Локку, що не зовсім вірно. Правда, Локк найбільш настійно та послідовно пов’язував свою теорію пізнання з образом tabula rasa. Проте ще древньогрецький Платон користувався подібним образом, коли заводив мову про значення відчуттів в набутті людиною знань. Пізніше, в 3-1 столітті до нашої ери, уподібнювали душу новонародженого чистому аркушу папірусу, на якому потім відчуття будуть записуватися враження про навколишній світ. А Гоббс і французький філософ-матеріаліст Гасенді уже звично, раніше Локка, в своїх висловлюваннях про пізнання вживав вислів «tabula rasa».
 

6.6. Досвід зовнішний та досвід внутрішний

 в теорії пізнання Джона Локка

Досвід, що живить людину уявленнями, поняттями, ідеями та знаннями, говорив Локк, буває двох видів: зовнішній та внутрішній. Джерелом першого є зовнішній світ, який пізнається за посереедництвом відчуттів. Джерелом же внутрішнього досвіду є процес обробки думкою даних відчувття, а так же внутрішній процес мислення, наслідком осягнення сутності речей та явищ розумом. Внутрішній досвід Локк називає рефлективною діяльністю, а пізнання – рефлективним пізнанням[10]. З цих двох джерел – зовнішнього та внутрішнього – людина черпає свої ідеї, всі свої знання. «Називаючи перше джерело відчуттям, - пише Джон Локк, - я називаю другий рефлексією, тому що воно постачає лише ті ідеї, які здобуваються душею шляхом рефлексії… над своєю особистою внутрішньою діяльністю. Отже, рід рефлексією на наступному викладі я розумію знання, що набуті душею про свою діяльність і способи її (діяльності душі – Є. Д) виявлення, внаслідок яких в розумі породжуються ідеї цієї діяльності. Ці два джерела, повторюю я, тобто зовнішні матеріальні речі, як об’єкти відчуття, і внутрішня діяльність нашої душу, як об’єкти рефлексії, на мою думку, і є виключно тими, з яких беруть початки всі наші ідеї” (ІІ, 1, п.4). Але при цьому, підкреслював Локк, слід пам’ятати, що “Нічого немає в розумі, чого не було б у відчуттях».   
 

6.7. Ідеї прості та складні в теорії пізнання Джона Локка.

За допомогою відчуттів та рефлексії, за вченням Локка, в нашій свідомості утворюються елементарні і одноразово з цим ясні ідеї, які філософ називає ідеями простими. Простими ідеями від чуттєвого пізнання являються ідеї тепла, холоду, просторовості, фігури, руху і тому подібне; простими ж ідеями рефлексії – спогаді, розрізнення, судження і віра. Сукупність простих ідей – це та межа нашого мислення, за яку воно вийти не може.
Складні ж ідеї утворюються в процесі активної діяльності нашого розуму, який співставляє, поєднує і роз’єднує, видозмінює ті прості відчуттєві та рефлективні ідеї, що уже існують в душу людини. Опрацьовуючи проблему складних ідей, Джон Локк розподіляє їх на три групи:
1.Складні ідеї модусів, що виражають собою необхідні властивості субстанції ( кількості – десяток, двадцять п’ять, велике, мале; якості – краса, гармонія, досконалість);
2.Складні ідеї субстанції, як «субстрат», «підґрунтя» ідей, що не мають самостійного існування (людина, армія, стадо);
3.Складні ідеї співвідношення (батько, друг, сусіда).
На цю класифікацію складних ідей Локка слід дивитись як на незавершену спробу розробки проблем логіки змісту і співвідношення понять, та розробку системи філософських категорій. Сучасний рівень розробки проблеми змісту та співвідношення понять ми вивчали з курсу логіки в минулому семестрі. А як опрацьовувалася та удосконалювалась система філософських категорій ми познайомимось пізніше в нашому ж курсі.
 

7. Філософія Готфріда Лейбніця.

7.1. Життєвий шлях та формування філософських поглядів.

Готфрід Вільгельм Лейбніц народився в 1646 році в сім’ї професора Лейбцігського університету. Майбутній великий вчений і філософ не пішов шляхом свого батька і після закінчення вищого навчального закладу не став ні професором, ні науковим співробітником в ньому. В 1668 році, Готфрід Вільгельм Лейбніц пішов служити юристом до майнцського курфюрста, а в 1676 році переходить на службу до герцога гановерського. Користуючись прихильністю своїх патронів, вчений і філософ виконує їх дипломатичні доручення, багато і багато мандрує, знайомиться з усіма тогочасними вченими Європи і сам, на свій особистий страх і риск, займається наукою. Помер Лейбніц у 1716 році.
Хочу ще раз звернути увагу студентів і підкреслити, що Лейбніц професіонально не працював в жодному навчальному чи науковому закладі. Офіційно він був лише юристом, а потім – дипломатичним порученцем і, нарешті - придворним бібліотекарем. В той же час він був членом майже всіх ведучих наукових та навчальних установ Європи, засновником та президентом Берлінської та Петербургської Академії наук. А свої філософські та наукові праці виконані ним за власним бажанням і з власного задуму, без яких бі то не було стороннього замовлення, примусу чи обов’язку. Він – один з найяскравіших прикладів selfmaking man – людини, що зробила саму себе за своїм власним бажанням.
Лейбніц,поряд з Ісаком Ньютоном[11], був найбільш видатним вченим свого часу. Особливо значні його досягнення в галузі Логіки, Математики і Фізики. Логіку він збагатив четвертим законом, - Законом достатньої підстави. Законам логічного мислення він намагався надати математичну досконалість, щоб таким чином, істину можна було… вираховувати
 
З цієї точки зору його можна вважати родоначальником сучасної математичної логіки,що лежить в основі ряду і сучасних технічних досягнень, в тому числі й в комп’ютерному програмуванні.  Його праця «Про мистецтво комбінаторики» поклала початок сучасній науці «Комбінаторика». Він є автором ряду винаходів і нових для того часу наукових відкриттів з проблем фізики (природа світла) геології, біології, космології, лінгвістики, богослов’я… Всі його починання знайшли плідне продовження та застосування в багатьох галузях наукового знання.
Віддавши належне науковим працям генія Лейбніца, філософи Американської Радикальної Академії (The Radical Academy) в своїй публікації «Нарис філософії 17 століття» (Overview of 17th Century Philosophy) називають його тим, хто зробив найбільш вагомий внесок в розвиток «різних галузей знань». А далі пишуть: «Він був математиком і відкрив диференційне вичислення. Він був лінгвістом, істориком, богословом і філософом. Але при всьому його дивовижному розумі і великій освіченості, основи його філософської теорії були хибними» (he was wrong in his fundamental philosophical theorie). Можливо, вчені з Американської Радикальної Академії дещо перебільшують філософські помилки та применшують філософські досягнення Лейбніца. У всякому разі, Я намагатимусь розглянути без упереджень філософію Лейбніц, в тому числі і особливо його теорію пізнання.
 

7.2.Філософія  Г.- В Лейбніца.

Лейбніц уже уславленою людиною писав,, що він філософією зацікавився, коли випадково вичитав з якоїсь книжки, що такий-то (здається, Єней Піко дела Мірандолла) дворічним хлопчиком уже читав «Діалоги» Платона. Ці, звичайно, видумані і незмірно перебільшені повідомлення так боляче вдарили по самолюбству  п’ятнадцятирічного -  «переростка»! - Готфріда Вільгельма, що він зразу ж кинувся доганяти прогаяне – став читати Платона, а потім, «заразившись філософією», твори інших філософів.
За визнанням самого Лейбніца, він спочатку повністю поділяв погляд тих філософів, твори яких підряд читав: Платона, Арістотеля, Декарта, Локка, Гоббса, Спінози… Читання філософських творів  привело Лейбніца до визнання математики, як вищої форми знання. А з цих позицій він відкинув вчення Спінози про Бога-Природу та про субстанцію, оскільки остання, як думав Лейбніц, має ділитися до нескінченності і в той же час перебувати в просторі. Виходячи з позицій християнського погляду на Бога, він не допускав, щоб субстанція, тобто, - спінозівська природа Бога, могла складатися з чогось там або ділитися на щось. На погляд Лейбніца, субстанція, що лежить в основі світу і втілює в собі кінцеву і найвищу сутність, має бути у вищій мірі простою, неподільною і знаходитися поза просторового виміру. Ось таку неподільну, просту субстанцію він назвав монадою (від грецького слова «μονος», «monos» - одиниця, один, єдиний). Не випадково, свій основній філософський твір він назвав: «Монадологія»
Вища Монада Бог – одна, але вона породжує з себе всі інші, похідні, монади. Останні з’явилися та існують завдяки безперервному випромінюванню (fulguration) з Монаді вищої. Монади вічні, бо вічне та безперервне їх випромінювання Монади вищої. Кількість випромінюючих монад нескінчена, і  кожна з них унікальна та неповторна. В людині існують дві монади: монада тіла та монада душі, які зовсім незалежні одна від одної. Функцінування монад душі та тіла Лейбніц слідом за Декартом, уподібнював ходу двох синхронних годинників, що одночасно відбивають один й той же такт. Завдяки цьому зовнішня дія на тіло людини співпадає з ходом «годинника» і відповідно відчувається (зовнішня дія на тіло) людиною. Таку синхронність між тілом та душею людини Лейбніц назвав наперед установленою гармонією (предустановленной гармонией).
Наперед установлену гармонію Ленйбніц поширив на всю матеріальну і духовну реальність. Лише завдяки божеству між монадами, а звідсіль – і у всьому світі панує повна узгодженість і гармонія. В цьому плані Лейбніц говорив про те, що всі події і всі переміни в світі заздалегідь направлені Богом і завжди ведуть до благої мети. А цьому в світі не існує зла, бо воно служить лише тому, щоб на його тлі (на его фоне)  краще висвітлювалося і проглядалося добро. Такий підхід до вирішення світоглядних проблем знадобився філософу для того, щоб зняти з християнського доброго Бога відповідальність за все те зло, що діється в світі. Система такого виправдання Бога розлого висвітлена в його другому головному філософсько-богословському, який він назвав – «Теодіцея» (Доброчинність Бога). Тут він намагався довести, що створений Богом світ є «самим кращим з усіх можливих світів», кращого за якого немає і бути не може.
 

 7.3. Проблеми пізнання в філософії Г.- В. Лейбніца.

Свої думки про пізнання Лейбніц фрагментарно висловлював при викладі своїх основних філософських думок. Своє розуміння гносеологічних проблем Лейбніц немов би украплював в текст своїх основних творів. Вже в похилому віці, ніби відгукуючись на загальноєвропейську славу Джона Локка, він в 1704 році написав окремий твір, присвячений гносеології. Німецький філософ і вчений зробив виклик своєму англійському педагогу і філософу, як то він зробив було плідний виклик також славетному, то же англійському, вченому Ісаку Ньютону. Не інакше як заздрість підштовхувала честолюбивого Лейбніца на чергову філософську, як і наукову, творчість.
Свій твір німецький філософ назвав «Нові нариси людського розуміння», підкреслюючи цим, що  виступає проти думок твору «Нариси людського розуміння» Джона Локка. При чому, структурою побудови свого твору, а також у Вступі окремо, підкреслює, що він спирається на «знаменитого англійця». Слід сказати, що за життя Лейбніца цей твір не було опубліковано. Він вийшов у світ лише через 50 років після смерті його автора.
  В передмові до свого значного філософського твору Лейбніц пише про свого «знаменитого англійця»: «Правда, я здебільшого дотримуюсь зовсім інших поглядів, аніж він… Його система ближче до Арістотеля, а моя – до Платона…  Йдеться про те, чи справді душа сама по собі зовсім чиста, на якій ще нічого не писали (tabula rasa ), як це думають Арістотель і Локк; чи справжнім є все те, що на ній написано, йде виключно від почуттів та досвіду, чи душа заздалегідь, з самого початку, уже має принципи різних понять і теорій, для пробудження яких зовнішні предмети є лише приводом, як це думаю я разом з Платоном, а також зі схоластами» (Нові нариси людського розуміння, ІХ). «Це веде до питання іншого, а саме – до питання про те, чи всі істини залежать від досвіду, тобто від індукції и від прикладів, чи є такі істини, що спочивають на іншій основі» (Там же, Глава ХІ). «Незаперечні істини, на зразок тих, що зустрічаються в чистій арифметиці чи в геометрії, мають функціонувати за принципами, доказ істинності яких не залежить від прикладів а також від свідчень почуттів. Хоча, якби не було почуттів, нам ніколи не прийшло б в голову задуматись над ними. Ці речі слід ретельно відрізняти одні від одних» (Там же, Глава ХІІІ).
В розумінні сутності пізнання Лейбніц твердо стояв на позиціях послідовного раціоналізму; доводив, що істину можна осягнути лише розумом, що істина доступна лише розуму. Він поділяв думки Платона про вродженість ідей, що знаходяться в розумі, можуть пробуджуватись і постачати нас чистими, не скаламученими істинними знаннями. «Хіба можна заперечувати що в нашому дусі є багато вродженого? - писав він. – Ми, так би мовити, вроджені самі собі. У нас є буття, єдність, субстанція, тривалість, зміни, діяльність, сприйняття, задоволення и тисячі інших наших інтелектуальних ідей. Оскільки ці, так би мовити, речі безпосередньо і завжди маються в нашому розумі,  … то нічого дивуватися, якщо ми кажемо, що всі ці ідеї разом з тим, що від них залежить, вроджені нам». «Маються також практично вроджені нам принципи, наприклад: «Необхідно шукати радостей і уникати клопоту». Ця максима, одначе, здобута не розумом, а через інстинкт. Це вроджений принцип, але він не показує собою природного світла розуму, оскільки не може бути зрозумілим гранично чітко» (Там же, Глава 1).
Відчуття, визнавав Лейбніц, постачають розуму певну інформацію, але істина доступна лише розуму. В цьому плані він погоджується вислів Локка про те, що «В розумі немає нічого з того, чого  не було б у відчуттях» (Nihil est in intellectu quod prius non fuerit in sensu), але лише при умові, якщо цей вислів продовжити словами: «окрім самого разуму» (nisi intellectu ipse)". Для Лейбніца істини факту (відчуття, досвіду, експерименту) – випадкові, сумнівні, а істини розуму – адекватні і безсумнівні.
 
 

8. Філософія Давида Юма

8.1. Вклад Давида Юма в світову культуру.

Син шотландського юриста міста Единбург, секретар англійського посольства в Парижі, а потім – помічник державного секретаря Англії Давид Юм (David Hume,  1711 - 1776) справив значний вплив на наступний розвиток філософії суб’єктивного ідеалізму. Він написав ряд наукових праць з історії («Історі Англії»), політичної економії (був попередником та учителем класика Політичної економії Адама Сміта), моралі («Нариси з проблем моралі і політики». «Дослідження  принципів моралі»), релігієзнавству («Природнича історія релігії», «Діалоги про природничі релігії»). З усіх перерахованих проблем він був одним з найбільш авторитетних і плідних вчених, знаходився в центрі бурхливого соціально-політичного та ідеологічного життя своїх сучасників, письмово та усно спілкувався майже з усіма діячами тогочасної культури.
Публікації наукових, філософських та публіцистичних творів Давида Юма то проходили непоміченими, то супроводжувались вибухами обурення. Сам Юм до реакції читачів на свої твори ставився з юмором і гідною самокритикою. Так, його перший твір «Трактат про людську природу», написаний протягом 1734 – 1737 років вийшов двома виданнями в 1739 – 1740 роках пройшов зовсім непомітно. Потім в своїй «Автобіографії» Юм чистосердечно признавався: «Навряд чи чійсь літературний дебют був так невдалим, аніж мій «Трактат про людську природу», Він вийшов з друку мертвонародженим, не сподобавшись навіть честі збудити галас серед фанатиків. Але, маючи від природи веселу вдачу й запальний темперамент,  я надто скоро справився з цією поразкою і з великим старанням продовжував мої заняття в селі» (Давид Юм. Сочинения, том І, Москва, 1966, стр. 68).
Опублікована Юмом в 1754 році «Історія Англії» викликала бурю ненависті. «Признаюсь, - пише він, - я був чомусь твердо переконаний в успіху цього твору. Мені здавалось, що я буду єдиним істориком, котрий знехтував одночасно владу, користь, авторитет і голос народних марновірств. Проте, яке жахливе розчарування! Я був зустрінутий галасом невдоволення, злоби та ненависті. Англійці, ірландці і шотландці, віги і торі, церковники і сектанти , віруючі і вільнодумці, патріоти і лакеї , - всі  в прориві ярості об’єднались проти людини, яка дозволила собі оплакати судьбу Карла І та графа Стаффорда. І, що найбільш боляче, після першого вибуху гніву, книжку була майже зовсім забули» (Там же, стор. 71).
 

8.2. Місце Давида Юма у вивченні проблем релігії

Студентам, що цікавляться проблемами релігієзнавства, рекомендую звернути увагу на ставлення філософа до релігії. Давид Юм народився і виріс в пресвітеріанській Шотландії, яка славилася особливим релігійним ригоризмом. Публічне порушення релігійних установ там до цього часу вважається ганебним і таврується ганьбою. До недавнього часу з вечора суботи до ранку понеділка шотландці змушені були віддавати Богу. В цей час магазини не торгують; кінотеатри, данцінги, театри закриті… У всіх має бути молитовний настрій. Сім’я Давида дотримувалась  загальних правил поведінки, в школі їх сина виховували в релігійному дусі. Десь у віці 13-14 років Давид Юм став вчитуватися в сутність релігійного вчення, вивчати релігію і в наслідок – став вільнодумцем і перестав вірити в Бога.
Вже зрілим вченим Давид Юм зробив декілька досліджень з проблем релігії і цим поклав початок науковому вивченню релігії, написав ряд творів з цих проблем і став основоположником такої науки як «Філософія релігії». В своїх творах він піддає критиці раціоналістичні докази існування Бога, відкидає чудеса і каже про те, що релігія завжди була і є причиною розбрату між людьми. Розглянувши питання про походження релігії, він приходить до висновку, що джерело її - фантазія, що збуджується почуттями страху та надії. Французькі матеріалісти і атеїсти 18-го століття захоплено сприйняли релігієзнавчі твори Юма і були дуже розчаровані, коли він не продовжив своїх науково-атеїстичних досліджень релігії. «Мені повідомили, - писав йому французький філософ і атеїст Клод Гельвецій, - що Ви відмовились від свого напрочуд значного задуму – написати «Історію церкви». Подумати тільки! Цей предмет гідний Вас якраз в тій мірі, в якій і Ви гідні його А тому в ім’я Англії, Франції, Італії і нащадків я умоляю Вас написати цю історію. Зважте на те, що лише Ви здатні зробити те, для чого мало пройти багато віків, перш ніж міг народитися пан Юм, і що саме цю послугу він повинен дарувати світу наших днів і майбутнього часу» (Там же, стор. 7). Будучи переконаним атеїстом, Юм все ж таки вважав виправданим і корисним використовувати релігію в інтересах моралі та спокою громадянського життя.
 

8.З. Про державу та роль середнього класу в ній

 
Юм був лояльним до свого державного керівництва людиною: конформіст і консерватор. Він не поділяв поглядів Гоббса і Локка про договірне походження держави, заперечував право народу на революційне зміщення державної влади. Юм стверджував, що держава виникла  завдяки розвитку та розширенню родинних зв’язків між людьми, від почуття симпатій людей один до одного і усвідомлення ними спільних інтересів. Як ідеолог буржуазних класів, філософ гарантією миру і прогресу в суспільстві вважав середній клас – ремісників, торгівців, булочників, кравців та подібних їм.
 

8.4. Теорія пізнання Давида Юма

В своїх творах Давид Юм зачіпає багато актуальних для його часу філософських проблем, але всі ці проблеми розглядаються через призму теорії пізнання. А тому ми можемо сказати, що філософія Юма – це перш за все теорія пізнання. Сам філософ своїм найбільшим науковим досягненням вважав саме розробку філософських проблем, наслідок яких узагальнив і виклав у своєму творі: «Дослідження про людське пізнання» (An Enquary concerning Human Understanding).  Ця підсумкова робота Давида Юма увійшла в золотий фонд загальнолюдської філософської думки. 
Юм відмовляється розглядати онтологічні проблеми – питання про існування чого б то не було – чи то матерії, чи то духу – поза людиною. Він виходить з того, що людина в процесі пізнання має справу лише зі своїми почуттями та зі своїми ідеями. «Яким це чином можна довести, - риторично запитує він, -  що сприйняття (перцепції) людини мають викликатися зовнішніми предметами, що зовсім відрізняються від них (перцепцій, почуттів – Є.Д.), хоча й подібними до них(якщо це можливо), а не виникати чи то від енергії самого розуму, чи то від дії якого-небудь невидимого і невідомого духа, чи, нарешті, від якоїсь іншої причини? Відомо, - продовжує Юм, - що більшість цих сприйняттів нічим зовнішнім  не викликаються, як-от в сновидіннях, при божевіллі чи за інших захворюваннях. І що може бути більш незрозумілим, аніж той спосіб, за допомогою якого тіло могло б подіяти на розум так, щоб він  породив в собі образ субстанції, що на стільки відрізняється і протилежна природі тіла. Питання про те, чи породжуються сприйняття відчуттів подібними до них зовнішніми об’єктами, стосується факту.  Яким чином це питання може бути вирішеним? - Зрозуміло, що за допомогою досвіду, як і всі інші подібного роду питання. Але в цьому пункті досвід залишається і повинен залишатися німим» (Там же, том ІІ, стор.156).  
Задачу всієї філософії Юм бачить у вивченні внутрішнього, суб'єктивного світу людини. А в самому суб'єктивному світі людини філософ вбачає лише два роди явищ: чуттєве сприйняття (impression of sensation – враження від почуттів) і сприйняття рефлексивні ((impression of reflection – враження від наслідків роздумів). Прикладом першого роду вражень є відчуття світла, температури, звуків, болі  тощо. Рефлексивні сприйняття – це спогади про минулі  відчуттєві сприйняття, що їх Юм називає ідеями.
Свій «Трактат про людську природу» Юм розпочинає з опису різниці між «Враженнями» та «Ідеями». Він пише, що ці два види сприйняття володіють різною силою та інтенсивністю. «Під ідеями я розумію слабкі образи цих вражень, що спостерігаються в процесі мислення та роздумів». Ідеї, якщо вони прості, то вони подібні до вражень, але слабкіші їх. «Кожній простій ідеї відповідає подібне до неї просте враження, а кожному простому враженню – відповідна ідея». «Всі наші прості ідеї за свого першого виникнення походять від простих вражень, які їм відповідають, і в точності ними відтворюються». С другого боку, складним ідеям немає необхідності мати подібність з враженнями. Ми можемо уявити коня з крилами, ніколи не убачивши його. Але складові частини цієї складної ідеї (кінь і крила – Є.Д.) виникають з вражень. Доказом того, що спочатку з’являються враження, одержаних шляхом досвіду, служить те що сліпий від народження не має враження, а звідсіль і ідеї кольору. Ідеї, що довше зберігають первісні враження, належать пам’яті, решта – уявленням (воображениям).
В подальшому аналізі сприйнять Юм ділить їх на прості (наприклад, червоне, солодке, тверде) і складні (наприклад, яблуко, стіл, будинок). Якраз з видів цієї складності вражень утворюється свідомість і формуються людські знання. Розум (ум) сам по собі нічого не вносить в цей зміст. Він здатний лише приводити в порядок, переставляти та комбінувати враження. «Хоча наш розум (ум), - пише Юм в «Дослідженні про людське пізнання», - мабуть, володіє безмежною свободою, але за більш глибокого розглядуі ми знайдемо, що він в дійсності обмежений жорсткими рамками і що вся його творча сила зводиться лише до здібності з’єднувати, переставляти, збільшувати чи зменшувати матеріал, який постачається йому почуттями та досвідом”.
В людській душі ідеї, що є копіями безпосередніх вражень, поєднуються за трьома принципами зв’язку: подібності, суміжності в часі та просторі і за принципом причинности. «На мій погляд, пише Юм, - є лише три таких принципи зв'язку, а саме: подібність (resemblance) , просторово часова суміжність (contiguiti) і  діюча причина (cause of effeсt) ) (Там же,том ІІ, стор. 26, 53). Пізніше філософ згадує ще й зв’язок за контрастом, але називає його похідним від трьох раніше перерахованих. Юм настійно підкреслює, що здібність пов'язувати між собою враження, не вроджені розуму, а набуваються з досвіду.
Всі предмети, наслідки людського  мислення і дослідження поділяються Юмом на два класи: 1. Відношення ідей (relation of ideas) и 2. Матеріали фактів (matters of facts). Положення першого класу створенні  шляхом чистої діяльності думки. Якби в природі не існувало ні кола, ні трикутника істинність геометрії від цього не захиталася б. Ці ідеї сприймаються нами по інтуїції чи в силу доказовості – дедуктивного умовиводу. Матеріали ж фактів (наприклад: іде Соркрат) не мають доказовості, не можуть бути логічно обґрунтованими. Причинність, говорить Юм, це взаємодія двох предметів або явищ. І оскільки ми маємо справу не з явищами і предметами поза нами, а лише зі своїми враженнями та ідеями про них, то нам невідомі сили, що породжують саме таку взаємодію предметів і явищ. Причина взаємодії двох предметів чи явищ для нас невідома, оскільки ні з предметами, ні з явищами поза нашими враженнями ми не маємо ніякого безпосереднього спілкування. У нас про них є лише суб’єктивне уявлення, у нас про них немає ніякого логічного дедуктивного обґрунтування. Таким чином, твердження про те, що те «що починає існувати, повинно мати причину свого існування» не має тої інтуїтивної доказовості, які притаманні логічним дедуктивним доведенням. Досвід може показувати нам що предмет/явище А пов’язаний з предметом/явищем В тим, що оде з них передує іншому, або слідує за ним. Якщо я, розмірковую Юм, бачу, що Сократ іде, то між Сократом і те що він іде немає ніякого логічного модального зв'язку. Сократу з логічною необхідністю не належить те, що він зараз іде. Він може стояти, лежати. Навіть існування для нього не є логічно необхідним. Його могло й не бути. «Немає такого об'єкта, який би заключав в собі існування іншого об'єкта, - якщо тільки ми розглядаємо ці об'єкти, не виходячи за межі тих ідей, що ми маємо про них».
Юм намагається переконати читача, що навіть загальноприйняті закони фізики не можуть прийматися нами за абсолютну, чисту істину, оскільки всі вони сформульовані за принципом: “Post hoc, ergo propter hoc” (Після цього – значить, по причині цього). Ми сприймаємо та узагальнюємо дані нашого досвіду не в силу їх істинності, а силу їх практичної доцільності, користі.  Юм заперечував об'єктивну причинність, «детермінованість» явищ дійсності. Він казав, що у нас немає ніяких підстав сприймати за істину закон причинності, оскільки ми можемо уявити собі зовсім протилежне цим законам. Ми легко можемо уявити собі, що випущений з рук камін не падає вниз, а почав з прискоренням підійматися вверх, що людина живе в воді чи в безповітрянному просторі. В решті решт він робить висновок про недоступність і неможливість достовірного пізнання природи. «Найбільш досконала філософія природи, - пише він, - лише трішечки розширює межі нашого пізнання, а досконалі моральна та метафізичні філософії допомагають  розширити і усвідомити нові області нашого незнання. Таким чином, переконання в людській слабкості наших знань  є наслідком всієї філософії».
Звертаючись до аналізу свого «Я», Юм рішуче відкидає існування відокремленої душі від тіла. Він пише: «Що стосується мене, то коли я сам інтимним чином придивляюсь до того, що називаю своїм Я, я завжди наштовхуюсь на ту чи іншу одиничну перцепцію: тепла або холоду, світла або тіні, любові або ненависті, страждання або задоволення. Я ніколи не можу спіймати своє Я., свою душу, окремо від перцепції і ніяк не можу помітити нічого, окрім якої-небудь перцепції». Можливо, іронічно допускає він, можуть існувати й такі філософи, що здатні сприймати своє власне Я. «Але, залишаючи осторонь такого роду метафізиків, я приймаю рішення твердити відносно решти людей, що вони не що інше, як  вузол чи сукупність різних перцепцій, що проходять одна за одною з незбагненою швидкістю і знаходяться в постійному плині, в постійному русі».
В заключення відзначимо і запам’ятаємо, що філософія Юма – це філософія суб’єктивного ідеалізму,  а його теорію пізнання як скептицизм і сенсуалізм.
 


[1] Завдяки Декарту в науці на століття утвердилась думка, що «Природа боїться пустоти»».
[2] Під «матерією» Декарт розумів речовину.
[3] Лист Шанью від 26 квітня 1649 р.
[4] Латинською мовою прізвище Декарба писалось “Cartesius”,  а для зазначення його дворянського походження філософа перед його фамілією ставилася частка "De", звідсіль  - De’Cartesius (Де’Картезиус, Декарт), звідсіль також школу Декарта називают його призвіщем – «Картезіанці».
 
[5] Етика. Частина V. Передмова.
[6] Етика, частиа ІІ, теорема 7
[7] Етика, частина IV, розділ XXVII.
[8] Етика, частина ІІ, теорема 43, схолія.
[9] (Історичні факти – це явища дійсності, які прийсмаються нами як щось дане, але їх не можна вивести логічно з яких-нк\убуть логічних посилок. В історичній науці ми, просто, маємо прийняти за істину, що Наполееон помер в 1821 році, а Петро І – в 1725, що навала татаро-монглольских орд на Русь сталася в 1237 році і так далі. Але ніяким чином не можна зробити ці події  наслідком логічних висновків з якихось логічних посилок. Історичні події достовірні, але воні ніяким чином не мають в собі логічної необхідності і невіідіворотності. З того факту, що N.N. є студентом Донецького державного університету інформатики і штучного інтелекуту ніяк не можна вивести день і рік його народження, його логічно необхідного, модального існування. N. N.  Не з меншими «логічними» підставами міг стати студентом, наприклад, Київського політехнічного інституту чи іншого вузу; взагалі не стати студентом, а то й зовсім не існувати. - Є.Д.) 
 
[10] Увага! Студентам прочитати та законспектцвати з Енциклопедій, бажано – з Філософської Енциклопедії - терміни: «Рефлексія», «Рефлективне пізнання».
 
[11] Група дослідників на зустріч третьому тисячоліттю захотіла визначити сотню людей, яких  справили найбільший вплив на долю другого тисячоліття. Після ретельної відбірки та обговорення, включених в знамениту сотню розподілили по рангам від одного до 100. Людиною №1 одностайно було визнано Ісака Ньютона (1643 – 1727).

Посмотреть и оставить отзывы (3)


Последние публикации на сопряженные темы

  • Фильм "Столетие"
  • FAQ по СССР
  • Кто и за что клевещет на Сталина и СССР?
  • Как построить богатую страну с честной и народной властью? Или зачем нужен научный атеизм?
  • Достижения атеистического СССР

    Пришествий на страницу: 355

  • 
    ПРОЕКТЫ

    Рождественские новогодние чтения


    !!Атеизм детям!!


    Атеистические рисунки


    Поддержи свою веру!


    Библейская правда


    Страница Иисуса


    Танцующий Иисус


    Анекдоты


    Карты конфессий


    Манифест атеизма


    Святые отцы


    Faq по атеизму

    Faq по СССР


    Новый русский атеизм


    Делитесь и размножайте:




    
    Copyright©1998-2015 Атеистический сайт. Материалы разрешены к свободному копированию и распространению.