Немецкая классическая философия  


В Колыбель атеизма Гнездо атеизма Ниспослать депешу Следопыт по сайту

Глагольня речистая Несвятые мощи вече богохульского Нацарапать бересту с литературным глаголом


 
РУБРИКИ

Форум


Новости


Авторы


Разделы статей


Темы статей


Юмор


Материалы РГО


Поговорим о боге


Книги


Дулуман


Курс лекций по философии


Ссылки

ОТЗЫВЫ

Обсуждаемые статьи


Свежие комментарии

Непознанное
Яндекс.Метрика
Авторство: Дулуман Е.

Немецкая классическая философия


24.02.2009 Философия/История

Проф. Дулуман Є.К.
 
 
 
 
5.Німецька класична філософія

1. Місце німецької філософії кінця 18 та всього 19 століття в історії філософської думки

З кінця 18 століття стало очевидним, що існуюча в цей час філософія (Філософія Нового часу) вже вичерпала себе. Вона вже не могла ні світоглядно узагальнити досягнутий на той час рівень людського пізнання, ні служити основою наступного розвитку наукових знань. Наука цього часу вже переступила рамки механічних поглядів на світ Декарта, Лейбніца, Ньютона. Наука на практиці показала діалектичну суперечливість дійсності, її постійну змінюваність. Філософськи узагальнити стан і рівень досягнутого наукою пізнання світу і тим самим відкрити шлях новим, небаченим в історії людства науковим відкриттям у всіх галузях знань, лягло на плечі німецьких філософів.
Німецька філософія  18 – 19 століття займає винятково важливе місце в історії розвитку філософської думки. Її положення можна уподібнити положенню грецької філософії в античному світі. Фрідріх Енгельс, а за ним весь марксизм і абсолютна більшість дослідників та філософів вважають цю філософію класичною. Така атестація німецької філософії того часу цілком виправдана

2. В якому  значенні німецька філософія 18 – 19 століття вважається класичною?

Німецька філософія кінця 18 та всього 19 століття, по-перше, є вершиною світової філософської думки, оскільки в ній філософія показала себе в найбільш «чистому» вигляді. Вона, за словами Гегеля[1], засобами руху світоглядних категорій показала нам світ і наше місце в цьому світі. Вона, по-друге, дала нам повну і закінчену систему вирішення всіх світоглядних проблем. Німецька філософія того часу стала вищим рівнем і в той же час завершенням розвитку античною, а звідсіль – і власне європейської філософської думки. Вона розв’язала всі проблеми і таким чином, що  і як вгни були започатковані ще в умовах культури античної.
Узагальнюючи сказане, слід сказати: німецька класична філософія є не лише вищим рівнем, але також й завершенням розвитку європейської філософської думки. Це зовсім не означає, що розвиток філософської думки закінчено і німецькій класичній філософії. Зовсім ні! Як не може зупинитися розвиток змісту наших поглядів на світ і наше місце в ньому, точно так же не може зупинитися розвиток філософської думки народами ще існуючої європейської культури. Але все ж таки ватро визнати, що після німецької класичної філософії, що після німецької класичної філософії розвиток  філософії європейських народів виходить за рамки власне європейських народів і розпочинає розвиватися в світовому масштабі. Це – по-перше. А по-друге, в рамках самої європейської культури розпочинають розвиватися окрім традиційних з античних, так же на основах в минулому чужих і, за останні роки, ворожих духу і основам античної філософії.

3. Соціально-культурні умови та джерела німецької класичної філософії

3.а. Якщо стати на позиції культурної соціології, – є й така «наука» чи навчальна дисципліна, -  яка тупо твердить, що темпи та рівень розвитку духовної культури як окремої особи, так і всього суспільства залежить і забезпечується лише станом та рівнем розвитку матеріального благополуччя, що «Соціальна/індивідуальна свідомість визначається соціальним/індивідуальним буттям», то саму появу німецької класичної філософії слід було б визнати за чудо. Але чудес ні в природі, ні в суспільному житті, ні в функціонуванні суспільно/індивідуальної свідомості чи духу не буває. А якщо їх існування  кимось і десь припускається, то ні реальна дійсність, ні вивчаючій цю дійсність науці до таких допусків немає ніякої справи. Феномен німецької класичної філософії дає нам додаткове підтвердження того закономірного факту, що не тільки «свідомість залежить від буття», не лише «Буття первинне, а свідомість – вторинна», але й те, що між свідомістю/духом з одного боку та сукупність матеріального буття с другого існують не лише певним чином підпорядковані стосунки, а й складні взаємостосунки, включаючи відносну самостійність обох факторів і їх взаємодію один на одного. Після цих необхідних застережень звернемось до розгляду соціально економічних умов Німеччини, в лоні якої визріла та проявила себе німецька класична філософія.
   3. На відміну від Англії, Франції, Голландії Німеччина протягом всього 17 та 18 століття залишалася вкрай відсталою країною. На той час вона гордо називала себе Священною імперією, а фактично була конгломератом 300 «самостійних» карликових держав. А в кожній з цих «держав» князь був  необмеженим владикою і тираном. Соціально-політичний стан та психологічний клімат в цій «Священній імперії» дуже добре, повторюючи інших авторів, описано словами молодого Фрідріха Енгельса. «Ніхто (в цій країні – Є.Д.) не відчував себе добре. Ремесло, торгівля промисловість і землеробство країни були доведені до самих нікчемних розмірів. Селяни, ремісники і підприємці страждали подвійно – від паразитарного керівництва і від поганого стану справ. Дворяни і князі находили, що, хоча вони видушували всі соки зі своїх підлеглих, їх прибутки не могли встигати за зростом їх витрат. Все було паскудно, по всій країні панувало всезагальне невдоволення. Ні освіти, ні засобів впливу на свідомість мас, ні свободі друку, ні суспільної думки не було навіть будь якою мірою торгівлі с іншими країнами – нічого окрім підлості та себелюбства. Увесь народ був просякнутим низьким, рабським, жалюгідним торгашеським духом. Все прогнило, розхиталось, готово було рухнути, і не можна було навіть сподіватись на благотворну зміну, тому що нація не мала в собі сили навіть на те, щоб прибрати труп віджилих установ».[2] Якраз в цих, подібним в сучасним СНД, умовах і проростала духовна квітка  загальноєвропейської культури. Молодий Маркс про класиків німець культури, до ряду яких зараховував і себе, писав6 «Ми – філософські сучасники теперішнього століття, не будучи його історичними сучасниками. Німецька філософія – продовження німецької історії в ідеї». [3]
3.в.  Важливу роль в підготовці появи німецької класичної філософії відіграли діячі національної просвіти. Патріотично налаштована інтелігенція – можна сказати, «змовившись» - взялася за справу національної самосвідомості і патріотизму німецького народу, його освіти. Свої зусилля німецька патріотична інтелігенція об’єднала, утворивши загально німецьку організацію – Гурток «Буря та натиск» ("Sturm und Drang"). Вона виступила за повсюдне утвердження в культурі народної німецької мови. Замість незрозумілої масам латини; прославлення минулого німецької нації і утвердження культу героїв; за всезагальну освіту і прославлення науки, розуму замість містики, ірраціоналізму та релігійного пієтизму. Діячі німецької просвіти кінця 18 століття поряд з закликами до народу та інтелігенції самі плідно діяли в цьому напрямку, створюючи шедеври німецької культури, що стала набувати всесвітнього значення. 
Вважається, що сутність німецької просвіти в найбільш досконалій формі виразили поети Фрідріх Готліб Клопшок (Klopstock) [1724-1803] в епічній поемі на євангельську тему: «Месіада» (1773) та оди на честь Французької революції:  «Вони, а не ми»(1790). Фактичним ідеологом німецького освітнього руху був пастор і солідний філософ Йоган Готфрид Гердер (1744-1803). Гердер обґрунтував необхідність зв’язку художньої творчості з суспільним життям, виступив за реалізм мистецтва. Ним написано філософські твори: один під  назвою «Бог», в якому дано ґрунтовний аналіз ідеї Бога в її релігійному та  філософському розумінні, та «Метакритика» з глибоким філософським аналізом процесу пізнання.
Найбільшого розквіту німецьке просвітництво досягає в творчості геніальних представників художньої літератури, драматургії і театру: Готхольда Ефраїма Лессінга (1729 – 1781). Йогана Христофа, Фрідріха Шиллера (1759 – 1805) та Йогана Вольфганга Гете (1749 – 1832). Творчість цих діячів (Лессінга – «Лаокоон, або  про межі живопису та поезії», «Гамбурзька драматургія», «Місіс Сара Сімпсон», «Міна фон Бернхельм», «Емілія Галотті», «Натан Мудрий»; Шиллера – «Розбійники», «Лукавість і любов», «Дон Карлос», «Марія Стюарт», «Вільгельм Тель»; Гете – «Страждання молодого Вертера», «Римські елегії», «Фауст») увійшли в скарбницю світової культури і до цього часу не втратили своєї актуальності.
Підсумком і вершиною просвітницького руху в Німеччині 18 – 19 століття була творчість геніального Йогана Вольфганга Гете. В світовому масштабі він був і навіки залишиться неперевершеним геніальним художником. Наряду з цим він виявив себе непримиренним борцем проти феодалізму, з соціальним злом:
Той гідний жити у свободі,
Хто йде за неї в смертний бій
За мірками свого часу Гете був крупним вченим і крупним філософом. Йому належить ряд відкриттів в галузу біології (наприклад, відкриття руда- ментальної міжщелепової кісточки у людини, явища метаморфозу в рослин). Він рішуче відстоював позицію всемогутності людського пізнання перед безсиллям релігійних вірувань. «Хто йде за наукою, - писав він, - той не має потреби в релігії». Природа самодостатня і немає потреби в яких би то не було богах, ні в яких управителях Всесвітом. Все в світі відбувається природно, без втручання чи прояву чогось надприродного, відбувається за притаманними дійсності діалектичними законами:
В одну й ту річку
Двічі не вступить.
В Пролозі до «Фауста» природа про саму себе оголошує:
 
В бурі діянь, в хвилях буття
Я підіймаюсь,
Я опускаюсь.
Смерть і народження
У морі вічному
Рух і життя
У вічному просторі
В одній з філософських статей він пише: «Природа – все, а людина частина цієї природи. Вона вивела мене в світ, вона ж і виведе мене з нього. Я довірився їй. Нехай розпорядиться мною. Вона не може зненавидіти  своє творіння… Вона – твердиня. Її поступ розмірений, винятків вона не знає. Її закони непохитні… Природа вручила нам шахову дошку, і у нас немає ні можливості, ні бажання вийти за її межі. Це вона нарізала для нас фігури, надала їм значення  і властивості, які мало-по-малу стають нам відомі».
В проблемах теорії пізнання Гете займав позиції сенсуалізму. «Людина, -  писав він, - поставлена, як істота діюча, в середовище дійсного світу і одарена такими органами, що може пізнавати і творити дійсне, а поруч з ним – можливе. Всі нормальні люди переконані в своєму власному існуванні і в існуванні оточуючого середовища». «Хто не довіряє своїм відчуттям, той дурень і у нього обов’язково зайде ум за розум.  …Почуття не обманюють, обманюють судження». В інтелігентному світі всім відомі слова Гете з його «Фауста»:
 
Суха теорія, мій друг,
 То живе  древо буйно зеленіє
 
Особисто я, другим джерелом і передумовою німецької класичної філософії назвав би німецьку мову, яка своїм словарним запасом, своєї гнучкістю і необмеженою здатність до створення все нових і нових зрозумілих німцю абстракцій і понять, своєю конструкцією речень та висловлювань в найвищій мірі пристосована до викладу філософських думок і до самого філософствування. Мова філософських творів для незнаючих німецької, звичайно, важкувата. Не випадково, коли молодий французький студент Огюст Конт, майбутній засновник філософії позитивізму, письмово звернувся до Гегеля з проханням викласти йому заміст своєї філософії коротко, загально доступно і французькою мовою, геній німецької філософії йому відповів: «На жаль, мою філософії не можна викласти ні коротко, ні загальнодоступно, а тим паче – по-французьки».
5.д. І нарешті, джерелом німецької класичної філософії був безсумнівний талант і величезне працелюбство самих філософів. Всі вони досконало і творчо засвоїли спадок всієї попередньої їм європейської філософської думки, рухались в річищі багатої спадщини вітчизняної культури, особливо творчості філософів Нового часу: Готліба Лейбніца, Християна Вольфа (1679 – 1754), Олександра Готліба Баумгартена (1714 – 1762). Будучи німцями, будучи класиками німецької філософії, вони творили на найвищому рівні європейської і світової філософії, до якої повністю і належать.
До числа представників Німецької класичної філософії відноситься: Еммануїл Кант (17245 – 1804), Йоган Готліб Фіхте (!762 – 11814), Фрідріх Вільгельм Шеллінг (1775 – 1854), Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770 – 1830), Людвіг Андреас Фейєрбах (1804 – 1872)  та Карл Маркс 1818 – 1882). На розгляді їх філософських поглядів, зокрема – в галузі теорії пізнання, ми і зупинимось більш детально.
 

2. Імануїл Кант

1. Життя,  наукова і філософська творчість

 
Імануїл Кант народився 22 квітня 1724 року в прусському місті Кенігсберзі (зараз – Калінін Російської Федерації) хворобливою дитиною. Після закінчення місцевої гімназії, в якій окрім передбачених програмою навчанних дисциплін хлопець вивчав під керівництвом професора Мартина Кнутцена лейбніце-вольфіанську філософію і праці Ісака Ньютона.

Після закінчення Кенігсберзького університету (1745) Кант 9 років працював вихованням недорослів у різних сім’ях  заможних людей німецьких князівств. В 1746 році помирає батько Імануїла Канта. В 1755 році Кант повертається в Кенігсберзький університет і в рідному місці безвиїздно проживає до самої своєї смерті.  Його приймають на роботу в Кенігсберзький університет, в кому він проходить всі щаблі просування по службі від асистента (15 років) до професора і ректора університету. Тут він читав курси з метафізики (так тоді називався курс філософії), логіки, математики, механіки, географії, антропології і загальної історії природи.
Творчу діяльність Імануїла Канта дослідники ділять на два періоди. Перший з них – це період Ранній, Науковий, Дофілософський або Докритичний. Цей час був присвячений виключно науковим працям, яких Кант опублікував чимало. Звичайно, Кант увійшов в історію людства, перш за все, завдяки своїм філософських творам. Але якби він не написав жодного філософського твору, ім’я його залишилося б вписано в історії розвитку наукових знань.. Кантом написані твори по всім тим дисциплінам, які він читав студентам. В 1747 році двадцятитрихрічний вчений опублікував свою першу працю  «Думки з приводу справжньої оцінки живих сил» (Gedanken von der wahren Schatzung der lebendigen Krafte). В 1775 році була опублікована докторська дисертація  «Про вогонь» (De Igne) и праця латинською мовою «Нове пояснення перших основ метафізичного знання» (Principiorum Primorum Cognitionis Metaphysicae Nova Dilucidatio). В цей же час він пише ряд робіт з фізики, астрономії і математики, в яких виклав своє бачення походження Сонячної системи. В них він спробував здійснити думку Декарта, що в свій час говорив: «Дайте мені матерію, и я покажу вам, як виник Всесвіт». Пізніше французький математик П’єр Лаплас ( 1749 – 1827) підтвердив думки Канта математичними розрахунками, і в історії увійшла їх спільна концепція під назвою «Канто-лапласівська теорія походження Сонячної системи». Кант розкрив приховану суть приливів/відпливів і довів гальмівну дію Місяця на обертання Землі навколо своєї вісі.
Другий період в творчій діяльності Канта названо періодом філософським або Критичним. Він відкривається публікацією класичних філософських творів, назва головних з них розпочинається зі слова критика. В 1781 році, на 57 році свого життя Кант публікує свій перших знаменитий філософський твір – «Критика чистого розуму» (Kritik der reinen Vernunft). Потім в 1785 році була опублікована його «Основоположення до метафізики звичаїв» (Grundlegung zur Metaphysik der Sitten), в 1790 – його класичні  «Критика практичного розуму» (Kritik der praktischen Vernunft) и "Критика здатності суджень"( Kritik der Urtheilskraft); в 1793 році – «Релігія в межах лише розуму». Кант написав також ряд інших філософських праць.
Помер Кант у восьмидесятирічному віці – в 1804 році.
 
2. Місце гносеології в системі філософії Канта
Кант визначав філософію як науку, яка дає людині знання про його призначення в світі. За його словами, філософія має відповісти нам на такі щонайважливіші питання:
1. Що я морже знати?
2. Що я (виходячи з вірних світоглядних знань) повинен робити?
3. На що я можу сподіватись?
4. Що таке людина і в чому її призначення та щастя?
Кант розпочав писати свої твори після 55-літнього віку. До цього часу він глибоко вивчив погляди своїх попередників. Особливий вплив на нього справив творчість Декарта, Юма та вчення Лейбніце-Вольфіанської школи, що неподільно панувала на той час у всіх університетах Західної Європи. В наслідок він прийняв рішення дати відповідь на актуальні на його час проблеми філософських знань. Головною з них, на думку Канта була, перш за все, теорія пізнання. Свої власні погляди він вирішив викласти у вигляді критичного розгляду на пізнання своїх попередників. Звідсіль і назва його головних творів розпочинаються зі слова «Критика»:  а)чистого розуму, б)практичного розуму і в) здатності суджень.
Перш ніж розпочати що-небудь пізнавати, писав Кант, потрібно дослідити сам інструмент пізнання і його можливості у всіх його аспектах. Сучасники говорили, що Кант «пропонує накинутись на істину з кілками і дрючками». Потім Гегель, критикуючи вихідні позиції Канта, з єхидцею писав, що «дослідження пізнання можливе лише в процесі пізнання.  І розглянути так званий інструмент пізнання означає не що інше, як пізнавати його. Але бажання пізнавати до того, як ми пізнаємо, таке ж безглуздя, як і «мудрий» намір того схоласта, який хотів навчитись плавати до того, як кинутись у воду».
На відміну від своїх попередників Кант поставив перед собою завдання створити наукову, теоретично і науково бездоганну, теорію пізнання. «Метод пізнання, писав він, -  має бути науковим в супереч «природному» методу, що  є сам по собі в здоровому людському глузді. Науковий метод не переслідує ні догматичної (Вольф) ні скептичної (Юм) мети… Цей шлях є максимою, згідно з якою не слід приймати за істину лише за умов після повною перевірки принципів. (Роздуми про метафізику. -  Reflexionen zur Metaphysik, XV111, 293).
Кант вважає, що є лише два шляхи до створення теорії пізнання. Перший полягає в тому, що еталоном виставляються предмети природи, а другий – в тому, щоб при такому співставленні еталоном вважати наші ідеї та уявлення. Свій підхід до процесу пізнання Кант вважав коперніківським переворотом в філософії  бо якщо до Канта  наше пізнання крутилося навколо предметів (чи відповідає наше уявлення предметам?), то Кант примусив  предмети крутитися навколо людини (чи ж відповідають предмети нашим уявленням про них?).
 

«До цього часу вважали, - пише він, - що все наше пізнання повинно відповідати предметам… А. можливо, варто спробувати, чи не виконаємо ми це завдання метафізично краще, якщо припустимо, що предмети мають бути відповідними нашому пізнанню?»
 Кант. Сочинения, том 3.М.,1964, стр.87

3. Феномен и Ноумен в філософії пізнання Канта

Отже, вихідний принцип філософії Канта: Перш ніж розпочати пізнавати, необхідно дослідити інструмент пізнання, свідомість людини та його можливості. Свідомість людини, пише родоначальник німецької класичної філософії, сприймає лише «Феномен» (те, що являється, показується, доходить до нас через відчуття) явищ і предметів, але для свідомості назавжди залишається недоступним «Ноумен» («річ в собі», "Ding an sich") - то, чим явище/річ є насправді, саме по собі, не залежно від наших відчуттів та чуттєвого сприйняття).

«Поняття ноумену, тобто речі, яку потрібно мислити не як предмет відчуття, а як річ в собі (Ding an sich) мислити виключно за допомогою чистого розуму, не має в собі нічого суперечливого, оскільки про почуття не можна твердити, що воно є єдиним знаряддям  пізнання. Потім, це поняття необхідно для того, щоб не поширювати сприйнять відчуттями на сферу речей в собі, отже, щоб обмежити об’єктивну значимість чуттєвого споглядання (адже вся решта, на що поширюється чуттєве споглядання, називають ноуменальним саме для того, щоб показати, що сфера чуттєвого споглядання не поширюється на все, що мислиться розсудком). Але, в решті решт,можливість таких ноуменів вбачити не можна, і поза сферою явищ все залишається для нас пустим, другими словами, ми маємо розсудок , що проблематично поширюється  дальше сфери явищ, в той же час у нас немає такого споглядання, і ми не  скласти собі поняття про таке можливе споглядання, завдяки якому предмети могли б бути доступними для нас поза відчуттями, а розсудок можна було б асерторично[4] поширити за межі відчуттєвого спостереження…  Отже, поняття ноумена є лише демаркаційне поняття, яке служить для обмеження претензій почуттєвості і тому має інше негативне застосування. Одначе, воно не вигадане довільно, а пов’язано з обмеженням почуттєвості, хоча і не може встановити нічого позитивного поза її сферою».
Кант. Сочинения, том 3.М.,1964, стор.309 - 310

4. Почуттєва ступінь пізнання в гносеології Канта

Пізнання, по Канту, проходить три рівні. Перший, начальний з них, він називає рівнем почуттєвого споглядання. Його можливості і зміст обумовлені, з одного боку,  специфікою органів відчуття (в цьому плані Кант цілком поділяю погляди Юма), а з іншого – притаманним відчуттям апріорним (незалежних від досвіду) форм споглядання.
 

 [В філософії знання та уявлення, які людина одержує через свій досвід називаються знаннями та уявленнями апостеріорними ( від грецького  «a posteriori» - з досвіду, після досвіду), а знання та уявлення, які передують досвіду (до досвідні) називаються апріорними  («a priori» - до довіду, первісні). В більшості публікацій – інколи також в словниках – пишеться, що цей термін і поняття введені у вжиток Кантом, що не зовсім так. Вислів «апріорі» вживається ще з часів стародавньої Греції. Правда, в розуміння цього поняття філософами різних часів вкладався різний зміст. Так, Арістотель словом «апріорі» означував те, що передує чому-небудь, - здебільшого причину, що передує наслідку. Він казав, що знання апріорі кожної речі приводить нас до пізнання причинної закономірності в світі. Декарт вживав цей термін для означення першого джерела знань. Таким апріорним джерелом знань, з якого дедуктивним методом здобувались нові знання, був постулат «Я мислю, отже я існую». Цей постулат, за Декартом, по-перше, не включає в себе внутрішнього протиріччя, а по-друге – не вимагає якогось підтвердження на практиці, в досвіді.  Таким же апріорним, поза досвідним, він вважав знання математичні. Думки Декарта на апріорізм поділяв Гоббс, Локк і Юм. Кант же в поняття апріорі, апостеріорі вкладав новий, свій зміст.]

Апріорними, набутими не з досвіду, Кант вважав такі форми почуттєвого сприйняття, яким для людини є Простір та Час.
Сприйняття простору і часу, за Кантом, не набувається людиною в наслідок власного досвіду, а властиві їй, людині, до всякого досвіду. Свідомість лише користується вже начально притаманними їй апріорними формами, завдяки яким людина приводить в порядок наше сприйняття дії на наші почуття зовнішньої (ноуменальної) дійсності. Завдяки апріорності простору наша свідомість упорядковує феномени дійсності одне поруч і іншим, а апріорність часу упорядковує для нас феномени дійсності один після одного. Саме завдяки апріорно притаманним нам формам почуттєвого споглядання й можливе почуттєве пізнання. Таким чином, сприйняття нам речей в просторі і часі є продуктами активності свідомості, за принципами начально притаманним йому апріорних форм сприйняття дійсності.
 

5. Рівень розсудкового, раціонального, пізнання

 в гносеології Канта

 
Наступним, другим, рівнем нашого пізнання є пізнання раціональне. Він вище  рівня почуттєвого пізнання і якісно відрізняється від нього. На рівні попереднього, почуттєвого, пізнання людина має справу з почуттями, завдяки яким в свідомості людини утворюються уявлення, другими словами – конкретно-відчуттєві образи предметів та явищ. А раціональне пізнання відбувається не через відчуття, а за допомогою розсудку, який оперує уже  конкретно-відчутєвими образами не залежно від наявного в цей час чуттєвого сприйняття предметів та явищ. Завдяки діяльності розсудку в свідомості людини утворюються поняття. Поняття, за Кантом, утримують в собі не уявлення про навколишню дійсність, а знання сутності предметів та явищ. Ось що і як писав про це філософ:

"Наші знання виникають з двох джерел душі: перше з них є здібність одержувати уявлення (сприйнятливість до вражень), а друге – здібність пізнавати через ці уявлення предмет (спонтанність понять). Шляхом першої здатності предмет нам дається, а шляхом іншого – мислиться у відношення до уявлень (як до феноменів, що наявні в душі). Отже, споглядання і поняття є початки всього нашого процесу пізнання, оскільки ні поняття без відповідного їм до деякої міри спогляданням, ні споглядання без понять не можуть дати знань… Наша природа така, що споглядання можуть бути лише почуттєвими, тобто утримувати в собі лише наслідки того, яким чином предмети та явища діють на нас. Здатність мислити предмет відчуттєвого споглядання є лише у розсудка. Без почуттєвості жоден предмет чи явище не даються нам, а без розсудка про жоден з них не можна було б помислити. Думки без змісту пусті, споглядання без понять сліпі. А тому в однаковій мірі необхідно робити відчутними (тобто приєднувати до них споглядання) предмети та явища, а свої споглядання осягати розсудком (verstandlich zu machen), тобто – підводити їх під поняття. Ці дві здібності не можуть виконувати функції одна одної. Розум нічого не може споглядати, а споглядання нічого не може мислити. Лише від їх поєднання може утворюватися знання. Одначе, це не дає нам права змішувати міру і значення участі кожного з них; є підстави ретельно відокремлювати і відрізняти одне від одного»
Кант. Сочинения, том 3. Москва, 1964, стр. 154-155.

 
Яким же чином розсудок з накопичених почуттєвим спогляданням уявлень «здобуває» знання сутності предметів та явищ? Кант вважає, що це здійснюється завдяки вродженим властивостям розсудка. Ці вроджені властивості він назвав апріорними для розсудку. Останні, на думку Канта, не набуваються людиною з досвіду чи шляхом навчання, а закладені в розсудок апріорно. Ці апріорно вроджені людському розсудку властивості Кант назвав категоріями чистого розсудку, іншими словами – всезагальними і необхідними категоріями наукового мислення.. Таких категорій, за Кантом, 12, що об’єднуються між собою в чотири групи: категорії Кількості (одиничного, всезагального і особливого), категорії Якості (наявність, відсутність і обмеження), категорії Відношення (субстанція/акциденція, причина/наслідок, взаємодія), категорії Модальності (можливість/неможливість, існування/неіснування, необхідність і випадковість).
Кант пояснює, так би мовити – «механізм» опрацювання розсудком наявних в свідомості людини почуттєвих уявлень, таким чином. Розсудок спочатку виявляє в наших почуттєвих уявленнях (представлениях)  ті чи інші ознаки і завдяки своїй, розсудковій, апріорній здібності сортирує та  зв’язує їх (уявлення та поняття) між собою в рамках зазначених категорій наукового мислення. В ці категорії можна вкладати ті уявлення (представления), що їх  утворює  свідомість людини завдяки почуттєвому спогляданню. Лише в наслідок виконаної розсудком роботи стає можливим наше логічне (розсудкове) мислення. Якби, за думкою Канта, цих апріорних категорій в розсудку не було, то не було б логічного мислення, не відбувався б і процес пізнання.
Кантівські категорії розсудку відіграли велику роль в розвитку не лише філософської думки, але й в розвитку духовної культури взагалі. Перш за все підкреслимо, що Кант  своїм вченням про категорії розсудку поклав плідний початок розвитку категорій всієї німецької класичної філософії, вершину категоріального апарату досягнуто в філософії Гегеля. Сам Кант уже визначив основну групу категорій філософського мислення, назвав їх діалектичне протиріччя та взаємозв’язок. В працях Канта вже проглядається гегелівський підхід до розгляду діалектики розвитку природи, суспільства та мислення: теза (одиничне, наявність, можливість…) – антитеза ( множина, відсутність неможливість…) синтез (всезагальність, взаємодія…) Це – по-перше. А по-друге, категорії розсудку покладені в основу кантіанської логіки, що її плідно розробляють і в наш час. Одним з прикладів такої  може бути підручник з Логіки професора МДУ Асмуса.
 

6. Пізнання чистого розуму в гносеології Канта

 
Третім найвищим рівнем пізнання, за Кантом, є пізнання чистого розуму. На цьому рівні людина намагається пізнати те, що ніяким чином не доступно пізнанню ні шляхом відчуттєвого споглядання, ні засобами розсудку (шляхом суджень, логічного мислення). Це стосується істин самого високого, найвищого, абсолютного рівня. До них  Кант відніс три групи ідей:
1. Психологічні ідеї чистого розуму (ідеї про душу людини, про її смертність і безсмертя); 2. Космологічні ідеї чистого розуму (ідеї про Космос, його нескінченість, початок і кінець); 3. Теологічні ідей чистого розуму (ідеї про Бога, про його сутність та існування).
Оскільки всі ці ідеї-проблеми не можуть бути розв’язані розумом, то Кант називає їх антиноміями чистого розуму. Філософ доводить, що з однаковими підставами розсудок може довести, що у людини душа є і що її немає; що матерії можна ділити до нескінченності і що ділення матерії до нескінченності немає; що Космос кінечний і нескінчений, що в ньому панує необхідність і що панує випадковість; що Бог є і його немає. Кант вважає, що в галузі проблем чистого розуму не може бути доказових і для всіх переконливих рішень.
 

7.Бог, релігія і теорія пізнання Канта

 
Будучи за своїми власним світоглядом переконаним атеїстом, Кант свій висновок стосовно чистого розуму переконливо проілюстрував аналізом доказів існування Бога. В його час (і в наш то же) богослови та деякі богословствуючі філософи твердіть, що існування Бога є достовірним науковим фактом і на користь цього наводять чисельні факти. Кант для прикладу взявся проаналізувати ті докази існування Бога, які в його час вважались (і зараз вважаються) класичними, тобто найбільш переконливими, неперевершеними і неспростовними. Ми зараз не будемо викладати чи переповідати суть цих доказів, не будемо також аналізувати сутність кантівських спростувань цих доказів. Скажемо лише, що Кант класичним чином довів безпідставність всіх цих класичних доказів на користь існування Бога і тим самим вніс вагомий внесок в розвиток атеїстичної думки. Тут лише нагадаємо, що критикою доказів існування Бога Кант викликав до себе ненависть церковників та богословів. Доходило до того, що найбільш знервовані священнослужителі називали іменем Канта своїх нелюбимих собак, коней, яких потім нещадно били.
Церковні апологети зараз кажуть, що Кант, розкритикувавши класичні докази існування Бога замість них створив своє – моральне доведення існування Бога. Насправді, все було не так, все було інакше.
Богослови навмисне шельмують Канта. Філософ багато писав про Бога, про релігію та їх співвідношення з релігією. Так, ще в свій «Докритични
Посмотреть и оставить отзывы (2)


Последние публикации на сопряженные темы

  • Немощь беззащитная
  • Воскресите гадину!
  • Отделение Церкви от Государства. 100-летие Декрета
  • Фильм "Столетие"
  • FAQ по СССР

    Пришествий на страницу: 880

  • 
    ТЕМА ДНЯ
    Трагедия "Крещения Руси" 28 июля

    Добровольно-принудительное крещение Руси
    О крещении Киева через насилие и о цитатах Невзорова...
    Тысячелетию крещения Руси
    Насильственное насаждение православия среди народностей России
    Очерки по истории РПЦ: Церковь в древней Руси
    ПРОЕКТЫ

    Рождественские новогодние чтения


    !!Атеизм детям!!


    Атеистические рисунки


    Поддержи свою веру!


    Библейская правда


    Страница Иисуса


    Танцующий Иисус


    Анекдоты


    Карты конфессий


    Манифест атеизма


    Святые отцы


    Faq по атеизму

    Faq по СССР


    Новый русский атеизм


    Делитесь и размножайте:




    Исток атеизма Форум
    Рубрики
    Темы
    Авторы
    Новости
    Новый русский атеизм
    Материалы РГО
    Поговорим о боге
    Дулуман
    Книги
    Галерея
    Юмор
    Анекдоты
    Страница Иисуса
    Танцующий Иисус
    Рейтинг@Mail.ru
    
    Copyright©1998-2018 Атеистический сайт. Материалы разрешены к свободному копированию и распространению.